Читать онлайн книгу "Пармський монастир"

Пармський монастир
Stendhal


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Стендаль (Анрi Марi Бейль, 1783–1842) – один з найвiдомiших французьких письменникiв ХІХ столiття. Стефан Цвейг назвав його «новим Коперником в астрономii серця» i великим знавцем людськоi душi.

Будучи учасником наполеонiвських вiйн, зокрема й в Італii, Стендаль створив чудовий образ цiеi краiни в одному iз своiх шедеврiв – романi «Пармський монастир», де органiчно поедналися романтизм i реалiзм. Автор показуе, що в роздрiбненiй Італii першоi третини ХІХ столiття немае мiсця таким людям, як головний герой Фабрiцiо дель Донго, людям з вiльною душею i багатою уявою, з палкими почуттями i таким самим прагненням щастя. Витончене зображення Стендалем героiв роману дае змогу назвати «Пармський монастир» найпоетичнiшим твором письменника.





Стендаль

Пармський монастир





Передмова

Наипоетичнiшии роман Стендаля


Така репутацiя роману «Пармський монастир» давно встановилась на батькiвщинi письменника i була стверджена французьким лiтературознавством XX столiття. Чи не найвiдомiший вчений-стендалезнавець А. Мартiно в 1956 роцi опублiкував статтю «Поезiя Стендаля», в якiй показав, що поезiя проймае всю художню творчiсть письменника i найяскравiше втiлення знаходить у романi «Пармський монастир». Інший вiдомий лiтературознавець М. Бардеш твердить у книзi «Стендаль-романiст», що в цьому романi «поезiя всюди» i називае його автора «одним iз найсправжнiших (plus vеritables) поетiв XIX столiття». Названi та iншi дослiдники констатують, що роман мае два основнi аспекти – поетичний i полiтично-побутовий, але домiнуючим, визначальним вони вважають перший iз них. До цього слiд додати, що художня стратегiя твору полягае у зниженнi другого, полiтично-побутового аспекту i пiднесеннi, своерiднiй апологii аспекту поетичного.

Тут доцiльно надати слово авторовi. Пiдходячи до фiнальноi частини «Пармського монастиря», Стендаль вибачаеться перед читачами за те, що змушений залишити на певний час перший його аспект i зануритися «в полiтику». «Полiтика в лiтературному творi, – пише вiн, – це пострiл з пiстолета серед концерту, рiч груба, але така, що ii неможливо обiйти увагою.

Нам доведеться зараз говорити про огиднi речi, про якi з рiзних причин волiли б промовчати, але про них необхiдно сказати перш нiж перейдемо знову до подiй, що належать до нашоi сфери, до того, що розiгруеться в серцях наших героiв».

«Сфера вдачi наших героiв» i е поетичним свiтом роману «Пармський монастир» i воднораз домiнуючим аспектом в його структурi. Та й загалом поезiя Стендаля саме в серцях героiв, iхньому внутрiшньому свiтi, але героiв не звичайних, тобто таких, що не сходять до середовища, його ницостi й мiзерii, а протистоять йому. Але про це мова далi.

Сказане тут усiляко розбiгаеться з тими iнтерпретацiями «Пармського монастиря», яких дотримувалося радянське лiтературознавство, вбачаючи в ньому передусiм соцiально-полiтичний роман i цiнуючи його головним чином за «нищiвне викриття реакцiйного режиму Реставрацii». Це надмiру соцiологiзоване й полiтизоване тлумачення, яке чiтко прив'язувало роман до полiтичноi iсторii початку XIX столiття й редукувало його позачасовий загальнолюдський змiст, перетворилося на стiйкий стереотип, що й нинi позначаеться у нас на його прочитаннi. Це засвiдчуеться, зокрема, навчальними посiбниками, котрi успiшно регенерують названий стереотип.

«Пармський монастир» був останнiм завершеним романом Стендаля, створеним десь за три роки до його смертi. Небезпiдставно вiн вважаеться пiдсумковим твором письменника, в якому його життевий досвiд, духовнi шукання й колiзii, характернi теми й мотиви творчостi знайшли завершене, найбiльш повне i вiльне вираження. А це тим бiльш зобов'язуе хоча б у загальному обрисi представити життевий i творчий шлях його автора.

Справжне iм'я i прiзвище письменника Анрi Бейль, а Фредерiк Стендаль – один з його псевдонiмiв, до якого вiн найчастiше вдавався. Народився Анрi Бейль 23 сiчня 1783 року в Греноблi на пiвднi Францii, в сiм'i адвоката. Йому було сiм рокiв, коли померла його мати, яку вiн, за його спогадом, «любив божевiльно». З батьком, людиною освiченою, але сухою й педантичною, стосунки не склалися ще в дитинствi, i вони лишилися чужими на все життя. Власне, в дитячi роки вiн не мав сiм'i, i ця «бездомнiсть» позначилася на його характерi, на «кочiвному» стилi життя без постiйного пристанища чи домашнього вогнища. Освiту майбутнiй письменник здобував у гренобльськiй Центральнiй школi, новому навчальному закладi, створеному революцiею 1789–1799 рокiв, де основна увага придiлялася природничим та точним наукам i громадянському вихованню. Найбiльшу любов i здiбностi вiн виявив до математики, – «науки, яка не терпить лицемiрства» за його пiзнiшим визначенням, – i пiсля закiнчення Центральноi школи був направлений у столичну Полiтехнiчну вищу школу.

Восени 1799 року Анрi Бейль приiхав до Парижа, якраз на другий день пiсля 18 брюмера, державного перевороту, вчиненого генералом Наполеоном Бонапартом, який проголосив себе першим консулом. В Полiтехнiчну школу вiн так i не вступив, натомiсть записався в армiю i взяв участь в iталiйському походi генерала Бонапарта 1800 року. Це була його перша зустрiч з Італiею, краiною, яка назавжди причарувала його i посiла визначне мiсце в його життi i творчостi. Та ще перед iталiйським походом вiн почав писати i в нього визрiло рiшення стати письменником. Самому собi вiн уявлявся як «спостерiгач, прикомандировании до армii, але покликаний писати комедii…»

Наприкiнцi 1801 року Анрi Бейль йде у вiдставку i повертаеться в Париж з твердим намiром присвятити себе лiтературi, «зрiвнятися з Мольером». В його бiографii настае трирiчний «перiод самовиховання», заповнений iнтенсивною самоосвiтою й лiтературними вправами. Вiн вивчае фiлософiю, естетику, лiтературу, театр, починае працювати над кiлькома комедiями, але жодну з них не завершуе. У фiлософii вiн схиляеться до сенсуалiстичного матерiалiзму, який назавжди стане фiлософським пiдгрунтям його свiтогляду. В естетицi й лiтературнiй творчостi дотримуеться класицистичних орiентацiй, але не на «старий класицизм» XVII столiття, а на так званий революцiйний класицизм, який був домiнуючим напрямком французькоi лiтератури й мистецтва перiоду Революцii. Онтологiчнi пiдвалини класицистичноi доктрини ним не заперечуються, але на перший план виходять громадсько-полiтичнi завдання i виховання «республiканських чеснот». Вiд цiеi естетико-художньоi системи Стендаль згодом вiдiйде, приеднавшись до романтичного руху, залишиться хiба що стильовий постулат, за яким письменник мае з «математичною точнiстю» вивчити «мову пристрастей», «людське серце» i вiдтворювати iх з можливою адекватнiстю.

Однак Бейль був дiяльною й енергiйною натурою i «перiод самовиховання» довго тривати не мiг. До того ж треба було думати про заробiток та про майбутне, i вiн у 1806 роцi повертаеться в армiю. Цього разу служить у вiйськовому iнтендантствi, яким вiдав його вiддалений родич маршал Дарю. Виконуючи обов'язки iмперського вiйськового функцiонера, вiн об'iздив усю Середню Європу, вступав з французькими вiйськами в Берлiн i Вiдень, а пiвнiчнонiмецьке мiсто Стендаль, у якому вiн певний час перебував, стало згодом його лiтературним псевдонiмом. У 1812 роцi вiн брав участь у походi Наполеона на Росiю, став очевидцем пожежi Москви, залишеноi жителями, й панiчного вiдступу «великоi армii», рiвнозначного катастрофi. Небезпеки й страждання, пов'язанi з цими подiями, вiн переносив мужньо, але загубив рукопис розпочатоi ранiше «Історii живопису в Італii» й щоденники.

У 1814 роцi, пiсля вступу союзних армiй у Париж i падiння Імперii, Бейль, не сподiваючись на продовження кар'ери в поновленiй монархii Бурбонiв, подае у вiдставку i виiздить в Італiю, де залишаеться до 1821 року. Розпочинаеться новий етап його бiографii, на якому лiтература стае основною справою життя письменника Стендаля. Вiн багато подорожуе по Італii, вивчае пам'ятки культури й мистецтва, але живе переважно в Мiланi, де постiйно вiдвiдуе оперу Ла Скала, спiлкуеться з молодими лiтераторами, що групувалися навколо часопису «Conc?iatore» i вiдiгравали значну роль у становленнi iталiйського романтизму. Власне, в Італii вiн стае професiйним лiтератором, але починае не з художньоi лiтератури, а з бiографiчноi, критичноi, iсторико-культурноi тощо. Зазначу мимохiдь, що в його творчiй спадщинi ця лiтература кiлькiсно значно переважуе художню. Його першою друкованою книжкою були «Життеписи Гайдна, Моцарта i Метастазiо» (1814), в якiй вiн мав на метi ознайомити французiв з музичним життям Австрii та Італii. Проте, не бажаючи вдаватися до копiткоi дослiдницькоi роботи, в нiй вiн вдався й до вiдвертого плагiату, зокрема в життеписi Гайдна.

Стендаль належить до письменникiв, яких вирiзняе широта мистецьких зацiкавлень. Наступною його книжкою була «Історiя живопису в Італii» (1818), написана заново, де вiн «вторгаеться» в iнше мистецтво, не менш йому близьке, нiж музика, в мистецтво живопису; за своiми жанровими прикметами вона найбiльш близька до живописного трактату. До живопису й музики вiн звертаеться й далi, i можна з певнiстю сказати, що постiйний iнтерес до них та грунтовна обiзнанiсть плiдно позначилися на його художнiй творчостi, збагативши ii художню мову, ii зображально-виражальний потенцiал, що знову ж таки найяскравiше проявилося в романi «Пармський монастир».

Того ж 1818 року Бейль видав ще одну книжку – «Рим, Неаполь i Флоренцiя», в якiй повернувся до змалювання сучасноi Італii, ii суспiльно-полiтичного устрою, побуту i звичаiв рiзних верств, культури тощо. Ця книжка примiтна й тим, що в неi введено чимало сценок i замальовок з iталiйського життя, якi за своiм стилем належать до художньоi прози. Слiд зазначити й те, що це був перший твiр письменника, що з'явився пiд псевдонiмом Стендаль («Барон де Стендаль, кавалерiйський офiцер» – значилося на ii титулi).

В Італii Стендаль спiлкувався з карбонарiями, таемнi органiзацii яких (венти) були розсiянi по всiй краiнi. Це був нацiонально-визвольний рух за визволення Італii вiд iноземного (австрiйського) панування i створення республiки, прообразом якоi служила республiка давньоримська. На зламi 20-х рокiв австрiйський уряд вдався до жорстоких репресiй карбонарiiв, залишатися далi в Італii стало для Стендаля небезпечним, i 1821 року вiн повертаеться на батькiвщину. Героiку карбонарiйського руху вiн згодом вiдтворить, у неповторному романтично-поетичному стилi, в повiстi «Ванiна Ванiнi» (1929) i романi «Пармський монастир», в образi поета i «народного трибуна» Ферранте Палла.

Повернувшись в Париж, Стендаль цiлковито поринае в бурхливе лiтературне життя французькоi столицi. В нiй розпочиналася знаменита «романтична битва» – завершальний акт боротьби романтикiв з класицизмом i змiни лiтературних епох, яка у Францii затягнулася на кiлька десятилiть, головним чином з полiтичних причин – i Республiка, i Імперiя, i Реставрацiя, з рiзних мотивiв, пiдтримували класицизм i негативно або й вороже ставилися до романтизму. В наскрiзь полiтизованiй атмосферi Парижа 20-х рокiв XIX столiття лiтературна боротьба переплiталася з полiтичною боротьбою проти режиму Реставрацii, нав'язаною окупантами пiсля падiння Наполеона. Існував негласний альянс романтикiв i лiбералiв, що було притаманно й позицii Стендаля, у якого названий режим викликав вiдразу й протест.

Цей перiод життя письменника, що завершився 1830 року, позначений великою активнiстю лiтературноi дiяльностi, до чого спонукали й матерiальнi утруднення, якi доводили його до вiдчаю. Для творчостi Стендаля цього перiоду характерна велика тематична й жанрова розмаiтiсть. Вiн активно виступае як критик, регулярно друкуе статтi у французьких i англiйських часописах. У 1822 роцi видае трактат «Про кохання», в якому розвивае, спираючись i на власний досвiд, оригiнальну теорiю цього почуття, його «кристалiзацii» i трансформацii в рiзних соцiальних середовищах i в рiзнi iсторичнi епохи. Через рiк виходить його книжка «Життя Россiнi» – про видатного iталiйського композитора, який тодi почав «завойовувати» Париж; цим пояснюеться й певний успiх цього твору Стендаля. Того ж 1823 року з'явився перший випуск трактату «Расш i Шекспiр», продовжений другим випуском 1825 року; цей трактат був його вiдвертим втручанням у лiтературнi баталii романтикiв з класицистами i рiшучим запереченням класицизму як «мистецтва минулого». В 1826 роцi вийшов перший роман Стендаля «Арманс», який не був сприйнятий нi критикою, нi читачами. У 1829 роцi йому запропонували написати путiвник по Риму, i вiн, ще раз вiдвiдавши «вiчне мiсто», швидко компонуе «Прогулянки по Риму» i водночас пише на основi свiжих римських вражень згадувану повiсть «Ванша Ванiнi». Його творчiсть плiдних 20-х рокiв увiнчуеться знаменитим романом «Червоне i чорне», який був завершений у переддень Липневоi революцii 1830 року, а його вихiд у свiт дещо затримався через те, що працiвники друкарнi, де набирали цей роман, пiшли на барикади.

Липневу революцiю, яка покiнчила з режимом Реставрацii, Стендаль зустрiв iз захопленням i надiями, яким не судилося збутися. На змiну монархii Бурбонiв прийшла Липнева монархiя з королем-буржуа Луi-Фiлiппом на тронi, до якоi вiн досить швидко пройнявся критично-скептичним ставленням, що з усiею переконливiстю засвiдчуе його наступний роман «Люсьен Левен» (1835). Та Липнева монархiя приймае його на державну службу й вiн отримуе посаду французького консула в Трiестi; однак австрiйський уряд не погодився прийняти «неблагонадiйного» представника, i призначення його було змiнено на Чiвiта-Векк'ю, приморське мiсто неподалiк вiд Риму. Це було невелике мiсто, в якому Стендаль «помирав вiд нудьги». Рятували постiйнi вояжi до Риму та iнших iталiйських мiст, а також тривалi вiдпустки, якi вiн проводив у Парижi. Його служба була необтяжлива i залишала багато вiльного часу, але з'ясувалося, що в тихiй Чiвiта-Векк'i письменник майже втрачав здатнiсть творити. Для iнтенсивноi творчоi дiяльностi йому була необхiдна динамiчна й напружена атмосфера Парижа, заряджена духовною енергiею. В 1834–1835 роках вiн працюе з невластивою йому повiльнiстю над наступним великим романом «Люсьен Левен», але не завершуе його, третя частина так i лишилася ненаписаною. Така ж доля спiткала й автобiографiчний твiр «Життя Анрi Брюлара», розпочатий 1835 року. Наступного року вiн отримуе тримiсячну вiдпустку, яка завдяки протекцii мiнiстра iноземних справ графа Моле перетворилася на трирiчну. В Парижi до нього повертаеться творча активнiсть, вiн пише низку повiстей i новел, зокрема майже весь цикл «Італiйськi хронiки», ще бiльше творiв розпочинае, а увiнчуеться ця вiдпустка романом «Пармський монастир», написаним, а вiрнiше надиктованим в листопадi – груднi 1838 року.

У серпнi 1839 року Стендаль повертаеться на мiсце служби, де коригуе «Пармський монастир», пише роман «Лам'ель», який теж не був завершений. 15 березня 1841 року вiн перенiс перший апоплексичний удар, але перемiг у цьому «поединку з небуттям». Наступний удар трапився через рiк, пiд час черговоi вiдпустки в Парижi, i вiн виявився смертельним. 22 березня 1842 року не стало одного з найкращих письменникiв Францii, який так i не був визнаний за свого життя.



Як видно з бiографiчного начерку, Стендаль був активним учасником романтичного руху й борцем за створення «нового мистецтва» у Францii. Самого себе вiн усвiдомлював романтиком i подiбним чином усвiдомлювався iншими. Вiдомий критик Ш. де Сент-Бев назвав його «гусаром романтизму», маючи на оцi те, що в тогочаснiй военнiй тактицi гусари були передовими загонами вiйська, що зав'язували боi. Бiльше того, вiн сам i його молодший друг та однодумець Проспер Мерiме вважали себе «справжнiми романтиками» i вiдмовляли в цьому Гюго та його оточенню. Так, пiсля повноi публiкацii трактату Стендаля «Расiн i Шекспiр» Мерiме заявив у листi до нього: «Сподiваюся, тепер не будуть називати романтиками Гюго, Ансло i всю iхню братiю».

Очевидно, абсолютна бiльшiсть обiзнаних з французькою лiтературою XIX столiття приеднаеться до думки, що «справжнiми романтиками» все-таки скорiше були Гюго та «його братiя», а не Стендаль та Мерiме. Але це аж нiяк не означае, що вони лише номiнували себе романтиками, будучи насправдi реалiстами, як на цьому категорично наполягало радянське лiтературознавство. «Стендаль i Мерiме називали себе «справжнiми» романтиками, тому що в них не було термiна, який допомiг би iм точно визначити всю особливiсть, всю своерiднiсть iхньоi позицii, iхнього реалiстичного методу», – пояснював, наприклад, Я. Фрiд у своiй монографii про Стендаля.

Безперечно, в естетицi й творчостi Стендаля е немало аспектiв i тенденцiй, котрi виводять його за межi романтизму, – як вiн визначився i був експлiкований лiтературознавцями. Багато було сприйнято ним з iдейноi i естетичноi спадщини Просвiтництва, в тому числi й такого, що аж нiяк не узгоджуеться з парадигматикою романтизму. Як зазначалося, ще в «перiод самовиховання» вiн засвоiв фiлософiю сенсуалiстичного матерiалiзму, яка й надалi залишилася фiлософським пiдгрунтям його свiтогляду. За цiею доктриною, вiдчуття е основою всякого пiзнання, вони пов'язують людину зi свiтом i визначають ii поведiнку. В цiй фiлософii людина постае як фiзiологiчна машина, детермiнована й керована вiдчуттями. Всiм людям, вважав Стендаль, властиво уникати страждань i прагнути щастя, що перетворюе життя на загальну «погоню за щастям». Однак щастя люди розумiють по-рiзному, i тут творець «Червоного i чорного» та «Пармського монастиря» входить у суперечнiсть з постулатами просвiтницького антропологiзму: виявляеться, що на кшталт «фiзiологiчноi машини» дiють iндивiдууми типу Вально чи Рассi, тодi як героi, близькi й симпатичнi авторовi, керуються iншими, одухотвореними почуттями й прагненнями. Зафiксуемо, що саме цих героiв письменник вiдносив до категорii «романтикiв».

Просвiтницький антропологiзм позначився i на естетичних поглядах Стендаля. Пов'язуючи розумiння краси з суспiльствами рiзних епох, умовами життя i системами цiнностей, вiн доходив висновку, що люди зрештою вважають за прекрасне те, що е для них необхiдне й корисне в практичному життi. Бiльший iнтерес становлять його мiркування про те, яким мае бути сучасне мистецтво, що е його головним предметом i як цей предмет воно виражае. І тут Стендаль входить в поле романтизму, тих дискусiй i полемiк, що велися навколо нього, i пристае до багатьох принципово важливих постулатiв та штенцiй романтичного руху.

Тут передусiм слiд вказати на те, що, за визначеннями Стендаля, предметом мистецтва сучасностi мае бути внутрiшнiй свiт людини, ii духовне й емоцiйне життя. Цей висновок письменника вписуеться в загальну стратегiю романтизму, який у центр уваги поставив внутрiшнiй свiт, вiдкрив «внутрiшню безкiнечнiсть» особистостi, «суб'ективну людину» в ii глибинi, складностi й неоднозначностi (О. Анiкст). Цi ж iнтенцii притаманнi й творчостi Стендаля, а з найбiльшою повнотою та iнтенсивнiстю проявилися вони в його вершинних творiннях, в романах «Червоне та чорне» та «Пармський монастир». Другим принципово важливим аспектом естетико-художньоi програми Стендаля, що вводить ii в загальну парадигму романтизму, е надання переваги вираженню над зображенням, що в широкому планi означало вiдхiд вiд мiметичних художнiх систем попереднiх епох, чим теж ознаменувалася епоха романтизму.

Знайомство Стендаля з романтизмом вiдбуваеться в перший iталiйський перiод його життя i творчостi (1814–1821), коли вiн самовизначився як письменник. Але ще в 1813 роцi вiн читае «Лекцii про драматичну лiтературу й мистецтво» А. В. Шлегеля (1809–1811), що належать до засадничих праць з теорii романтизму. Тут його увагу особливо привернуло розмежування класицизму й романтизму як рiзних систем художньоi творчостi i розгорнута характеристика останньоi. В Італii вiн спiлкуеться з молодими iталiйськими романтиками i повiдомляе друзям, що «в Мiланi вiдбуваеться запекла боротьба мiж романтиками й класиками […]. Я – несамовитий романтик, тобто я за Шекспiра й проти Расiна, за Байрона й проти Буало». Слiд зазначити, що iталiйський романтизм виявився особливо близьким та спiвзвучним Стендалю i мав на нього значний вплив, що знаходить свiй вияв не тiльки в його творах на iталiйськi теми.

У зв'язку з цим необхiдно нагадати, що в рiзних краiнах Європи романтизм набирав специфiчних рис та iнтенцiй i в цiлому характеризуеться яскраво вираженою нацiональною своерiднiстю. Це можна пояснити тим, що на вiдмiну вiд класицизму, зорiентованого на рiвнях естетики й поетики на наднацiональну систему, виведену iз античних взiрцiв i «законiв краси», романтизму притаманне звернення до нацiональних джерел i традицiй, якi набувають значення провiдних структу-роутворюючих чинникiв. В колi захiдноевропейських лiтератур iталiйський романтизм вирiзнявся тим, що, по-перше, вiн був втягнутий у нацiонально-визвольний рух i означився високою напругою почуттiв i пристрастей, енергiею i сильними характерами, а по-друге, вiн не втрачав зв'язку з ренесансно-класичною традицiею, яку багато хто з iталiйських романтикiв розумiв як iманентну традицiю нацiональноi культури. І те, i друге було близьке Стендалю й високо ним цiнувалося, особливо перша з названих особливостей iталiйського романтизму.

Повернувшись з Францii 1821 року, Стендаль активно включаеться в лiтературну боротьбу, яка там розгоралася. В 1823 i 1825 роках вiн видае двома брошурами лiтературний манiфест «Расiн i Шекспiр», в якому пiддае безапеляцiйнiй критицi класицизм i виступае палким поборником романтизму. Проте в поняття романтизму вiн вкладае змiст, який в iстотних моментах мае розбiжнiсть iз загальноприйнятим у французьких романтикiв. Вiн називае його, як це прийнято в iталiйцiв i англiйцiв, романтицизмом, щоб вiдмежувати його вiд консервативних мiстичних течiй. Для нього романтизм – це передусiм мистецтво сучасностi, що виражае ii змiст i дух, тодi як класицизм – це мистецтво минулого, «маркiзiв XVII столiття у розшитих камзолах». «Романтизм, – пише вiн, – це мистецтво давати народам такi лiтературнi твори, якi при сучасному станi iхнiх звичаiв та вiрувань можуть принести iм найбiльшу насолоду.

Класицизм, навпаки, пропонуе iм лiтературу, яка приносила найбiльшу насолоду iхнiм прадiдам».

Щоб бути романтиком, провадить далi Стендаль, треба бути смiливим, власне, треба бути новатором, вiдкривати новi шляхи в мистецтвi, вмiти ризикувати, знаходити новi засоби й форми вислову – на вiдмiну вiд обережного класициста, котрий кроку не ступить без оглядки на непорушнi правила i цитування авторитетiв. Категорично заперечуються ним незмiннi для всiх часiв i народiв iдеали й взiрцi мистецтва, його позачасовi канони, що теж у природi класицизму. «Існуе стiльки iдеалiв прекрасного, скiльки рiзних форм носа i рiзних характерiв», – заявляе Стендаль. Прапором i зразком «нового мистецтва», тобто романтизму, Стендаль проголошуе Шекспiра, в чому вiн не мае розбiжностi з загальною думкою романтикiв. Але аргументацiя цього вибору мае в нього своi акценти: на перший план виходить «правдивiсть», з якою Шекспiр змальовуе звичаi свого часу й пристрастi людського серця. «Все-таки вiн найправдивiший митець, якого я тiльки знаю», – резюмував Стендаль у листi до сестри Полiни. Уособленням «старого мистецтва» i вiдповiдно об'ектом критики виступае в нього Расiн, який мав тодi репутацiю взiрцевого митця класицизму. Втiм тут передусiм даеться взнаки дiя загального дискурсу романтизму, а не воля автора, який любив Расiна, хоч i заперечував його у своему манiфестi.

Разом з тим Стендаль визнавав iснування «залiзних законiв» реальностi й необхiднiсть iх пiзнавання митцем. Вiн проголошував: «Необхiдно, щоб уява засвоiла залiзнi закони реального свiту» i коригувалася ними; це виводило його за межi романтизму, в тих його iманентних засадах i формах, що склалися в 10 – 20-х роках XIX столiття. Як вiдомо, уява для романтикiв була не лише вимислом, фантазiею, а й чимось незрiвнянно бiльшим: i засобом пiзнання свiту, i художньою реалiзацiею цього пiзнання. Вважалося, що вона володiе здатнiстю проникати в речi та явища, iхнi сутностi й виражати все це в поетичних образах i картинах. Словом, для романтикiв уява була головною креацiйною силою творчостi i, скажiмо, Шеллi проголошував, що вона в загальному сенсi може бути визначена як «вираження уяви», а Кiтс твердив: «Уяву можна порiвняти зi сном Адама: прокинувшись, вiн пересвiдчився, що все в ньому правда».

Стендаль не задовольнявся уявою в усiх ii креащйних та епiстемологiчних можливостях i вважав, що вона мае спиратися на пiзнання «залiзних законiв реальностi», на спостереження й аналiз, виявляв вiн iнтерес i до «наукових методiв», зокрема у фiзiологii i психологii. А це вже тi атрибутивнi риси, тi шляхи, якими характеризуеться реалiзм, що розвивався в першiй половинi XIX столiття. На вiдмiну вiд романтикiв, реалiсти, аж нiяк не заперечуючи роль i значення уяви у творчому процесi, як основний обрали шлях спостережень, вивчень та аналiзiв життевоi емпiрii, i iхнi твори дедалi бiльшою мiрою виростають iз цих спостережень i аналiзiв.

Так ким же був Стендаль – романтиком чи реалiстом? Очевидно, единою достовiрною вiдповiддю може бути: i тим, i тим, i романтиком, i реалiстом, цi два первнi поеднуються в його творчостi, виливаючись в неповторний iндивiдуальний стиль, якому неможливо вiдмовити в цiлiсностi й органiчностi. А саме iндивiдуальнi стилi, а не «загальнi стилi», тобто стилi напрямкiв, течiй, шкiл тощо, слiд брати за основну атрибутивну категорiю лiтературного процесу.

Щодо напрямкiв i течiй лiтератури, то вони не е чимось завершеним i чiтко окресленим, таким, що мае визначену, «матерiалiзовану» структуру. Насправдi це скорiше маркери наявностi певних повторюваних елементiв i тенденцiй у творах певного кола митцiв тiеi чи iншоi епохи, абстракцii, якими означаеться ця дискретна присутнiсть. Індивiдуальнi стилi митцiв не вкладаються в умоглядно розробленi моделi «-iзмiв», як правило, в iндивiдуальних стилях маемо поеднання елементiв стилiв рiзних течiй, що, однак, не перетворюе iх на щось еклектичне, не руйнуе iхню художню еднiсть. Особливо це стае характерним для художньоi творчостi XIX–XX столiть, коли вона остаточно звiльняеться вiд регламентацii та нормативностi, вiд канонiзацii жанрових i стильових структур.



Перший художнiй твiр Стендаля, роман «Арманс», був написаний 1826 року, а вийшов 1827-го. В час загального захоплення iсторичним романом, яке у Францii припадае на 20-тi роки XIX столiття, це був роман про сучаснiсть. Бiльше того – про сьогодення, що пiдкреслювалося пiдзаголовком: «Сцени iз життя одного паризького салону 1827 року». Виходило, що час дii твору й час його появи цiлком збiгалися i твiр вiдбивав бiжучий момент життя. Зазначу, що подiбна синхронiзацiя притаманна бiльшостi романiв Стендаля, те ж знаходимо в «Червоному та чорному», i в «Люсьенi Левенi», винятком щодо цього е «Пармський монастир».

Втiм слiд зауважити, що наведений пiдзаголовок формулюе лише одну з двох основних тем роману, яку можна визначити як соцiально-побутову, друга, психологiчна, ним не охоплюеться. В першiй темi представлене столичне аристократичне середовище, яке подаеться в рiзко критичному висвiтленнi. Цi родовитi аристократи, вигнанi революцiею, повернулися в обозi iнтервентiв, iм були виплаченi урядом Бурбонiв величезнi суми («емiграцiйний мiльярд»), i вони знову вважають себе хазяями краiни й елiтою суспiльства. Але цi iхнi претензii, показуе Стендаль, нiчим не виправданi, за зовнiшнiм лиском та бездоганними манерами ховаеться розумова й духовна убогiсть, порожне iснування нероб, дрiб'язковiсть iнтересiв i корисливий егоiзм, той же, що й у зневажуваних ними багатих буржуа, – словом, тi якостi та риси, що iх вiдомий французький лiтературознавець А. Тiбоде означив як «кiнець породи».

До родовитоi аристократii належить i головний герой роману Октав де Малiвер, але вiд оточення вiн вiдрiзняеться тим, що усвiдомлюе невиправданiсть багатства та привiлеiв свого класу i морально страждае вiд цього. Бiльше того, вiн розумiе механiзм руху сучасного суспiльства i те, що аристократiя приречена й неминуче поступиться мiсцем промисловiй буржуазii. «З того часу, – розмiрковуе вiн, – як свiтом стала правити парова машина, титули перетворилися на безглуздiсть, але що робити? Ця безглуздiсть звалилася на мене у той час, коли я побачив свiт. Якщо я спробую ii скинути, вона мене розчавить».

Октав закохуеться в Арманс, свою кузину, котра, як i вiн сам, е винятком в середовищi, що iх оточуе. Так входить в роман друга тема, психологiчна, iсторiя любовi двох молодих людей, але любовi неможливоi. І неможливоi не тому, що перед закоханими постають непоборнi соцiальнi чи сiмейнi перепони, а з причин фiзiологiчних: автор досить прозоро натякае на iмпотенцiю Октава. Це був любовно-психологiчний роман нового типу, що будуеться на фiзiологiчнiй колiзii любовноi драми, що, як i глибокi соцiологiчнi аналiзи, не було сприйнято читачами i критиками. Не був ними сприйнятий i стиль письма автора, сухуватий i точний, пiдкреслено аналiтичний, що суперечив тогочасним лiтературним смакам, вихованим емоцiйною i барвистою романтичною прозою. Пiсля виходу твору Стендаль записав на полях авторського примiрника: «Ця книга приводить у вiдчай. Повний провал».

Наступним твором Стендаля був роман «Червоне i чорне», який справедливо вважаеться одним з його шедеврiв. Це теж роман про сучаснiсть, про французьке суспiльство перiоду Реставрацii, але взяте воно в набагато ширшому дiапазонi: тут перед нами не лише «життя одного паризького салону», а провiнцii i столицi, рiзних класiв та прошаркiв – провiнцiйноi i столичноi аристократii, буржуазii, духовенства, навiть якоюсь мiрою соцiальних низiв, бо головним героем твору е син селянина-тесляра Жюльен Сорель. Роман мае пiдзаголовок «Хронiка XIX столiття», який, проте, не означае дистанцiювання вiд зображуваного в його нарацii. «Пiд XIX столiттям, – пояснюе Б. Реiзов, – слiд розумiти перiод Реставрацii, а «хронiка» просто означае тут намiр давати iсторично правдиву розповiдь без прагнення до бiльш точного датування дii». Роман писався в останнi мiсяцi iснування режиму Реставрацii, в передчуттi його близького краху, i був своерiдним пiдсумком цього перiоду i вироком йому.

Роман сповнений соцiальноi динамiки, що укладаеться в основний вектор руху iсторii. Виводячи персонажiв iз аристократii i буржуазii, Стендаль вiдображае iхне протистояння на суспiльнiй аренi, витiснення аристократii, що спираеться на родовитiсть та пiдтримку уряду, буржуазiею, для якоi головною орудою е грошi. З особливою наочнiстю це проявляеться в провiнцii. В маленькому Вер'ерi теж киплять полiтичнi пристрастi, за посаду мера вiдбуваеться запекла боротьба мiж дворянином де Реналом i буржуа-вискочкою Вально. В кiнцi роману автор повiдомляе про обрання Вально i оцiнюе це як перемогу активного шахрая над пасивним честолюбцем. Аж нiяк не симпатизуючи аристократii (все-таки вiн належав до партii лiбералiв), Стендаль суцiльно чорними фарбами змальовуе буржуа: вiдсутнiсть виховання i культури, будь-яких моральних гальм, здатнiсть до будь-якоi ницостi та пiдлостi заради вигоди, вульгарнiсть почуттiв i смакiв.

В другiй частинi твору дiя переноситься в Париж, в середовище столичноi аристократii, яка подаеться в тому ж освiтленнi, що i в романi «Арманс». Молодi аристократи чудово вишколенi, але безликi, нездатнi самостiйно мислити i дiяти, чи не найбiльше вони занепокоенi тим, щоб в усьому дотримуватися норм i приписiв, прийнятих у вищому свiтi. Старше поколiння пережило революцiю й емiграцiю, але так нiчого й не зрозумiло й нiчому не навчилося. Замiсть того, щоб думати про збереження здобутого завдяки Реставрацii, цi люди затiвають провокацiйну змову, спрямовану на те, щоб покiнчити з «лiбералами» i повнiстю поновити «старий порядок».

Це той аспект твору, в якому вiн постае як соцiально-полiтичний роман, що мiстить глибокий i точний аналiз режиму Реставрацii, ненависного авторовi. Але в структурi «Червоного i чорного» цей аспект, зрештою, виглядае розгорнутим i активним фоном, на якому розiiруеться основне дiйство, драматична доля головного героя Жюльена Сореля, який вступае у поединок з суспiльством Реставрацii. В цьому аспектi «Червоне i чорне» розгортаеться як соцiально-психологiчний роман, для якого характернi глибина i точнiсть психологiчного аналiзу.

Чи не з перших рокiв iснування режиму Реставрацii вiн викликав у французькоi громадськостi вiдчуття нетривкостi, тимчасовостi, яке поеднувалося з думкою про неминучiсть новоi революцii i повторення дев'яносто третього року. Особливо посилилися цi умонастроi в останнi роки Реставрацii. Притаманнi вони були й Стендалю, який до того ще полюбляв займатися соцiально-полiтичними аналiзами й прогностикою. В даному разi його особливо цiкавило питання: де, в якому соцiальному прошарку накопичуеться революцiйна енергiя, виростають новi Дантони й Робесп'ери. І вiн приходив до висновку, що таким прошарком е молодь, яка вийшла iз соцiальних низiв, освiчена й енергiйна, честолюбна й ображена в своiй iндивiдуальнiй i становiй самосвiдомостi, якiй реставрована дворянська монархiя Бурбонiв перекрила всi шляхи в життi.

До цiеi молодi належить головний герой роману, селянський син «з вражаюче своерiдним лицем». Виходець iз найнижчого прошарку суспiльства, Жюльен одержимий прагненням зайняти в ньому мiсце, вiдповiдне його здiбностям, волi та енергii. Але для досягнення цiеi мети в його розпорядженнi немае жодних засобiв i можливостей, крiм пристосування до ненависного середовища й лицемiрства, «мистецтвом» якого вiн змушуе себе оволодiвати. Постiйно вiдчуваючи себе в оточеннi ворогiв, вiн змушений пильно себе контролювати, обдумуючи кожний крок i кожне слово.

Але вся справа в тому, що ця «тактика» йому чужа й огидна, вiд природи вiн зовсiм не кар'ерист i не лицемiр, тож йому доводиться постiйно чинити над собою насилля заради поставленоi мети. Це вносить в долю Жюльена глибокий внутрiшнiй драматизм, який дедалi поглиблюеться i пiд кiнець роману набирае трагiчного звучання. Мета, до якоi вiн прагнув, виявляеться йому непотрiбною, породженою його багатою уявою, загостреним вiдчуттям приниженостi й нерозумiнням дiйсноi природи суспiльства, в якому вiн хотiв зайняти гiдне мiсце. Згодом Стендаль напише: «Десять рокiв тому автор, бажаючи намалювати чутливого i чесного молодика, здiйснив намiр, створивши Жюльена Сореля, молодика не лише честолюбного, але й з головою, переповненою уявою та iлюзiею».

Фундаментальна риса Жюльена, що вiдрiзняе його вiд оточення, полягае в тому, що вiн вступае в боротьбу з суспiльством не заради самоi кар'ери i самого збагачення. В сутностi вiн не кар'ерист i, зазначу до речi, «Червоне i чорне» не е «романом кар'ери», як його нерiдко витлумачують за аналогiею з бальзакiвськими романами. Все-таки стимули героя i його поведiнки iншi. Вони у свiдомостi своеi приниженостi як плебея, одержимостi ствердженням особистостi, прагненням довести de facto, що вiн нi в чому не поступаеться титулованим аристократам i розбагатiлим буржуа, а як особистiсть переважае iх. Стендаль невипадково назвав мотиви й вчинки Жюльена «безумством» i пишався тим, що, при всiй "iхнiй незвичайностi, вони такими не здаються. Тут слiд завважити, що, називаючи Жюльена «безумцем», вiн ставав на точку зору розважливих обивателiв, тодi як у його очах це була позитивна якiсть героя, однорiдна з романтизмом, в тому розумiннi, яке було притаманне письменниковi.

Багатьма гранями свого характеру й своеi долi Жюльен Сорель вписуеться в систему романтичних героiв Стендаля, таких як Фабрiцiо дель Донго, Лам'ель та iншi. Ця гомогентнiсть з особливою виразнiстю проявляеться у фiналi короткого життя Жюльена. Пiсля фатального пострiлу в мадам де Реналь у станi афекту вiн опиняеться у в'язницi й мае постати перед судом. І тут, за гратами, вiдбуваеться його прозрiння, котре водночас можна квалiфiкувати як його повернення до самого себе, своеi людськоi сутностi. Вiдбуваеться не тiльки звiльнення вiд iлюзiй, а й радикальна переоцiнка всiх життевих цiнностей, усвiдомлення непотрiбностi всього того, до чого вiн так одержимо поривався. До цього modus vivendi вiн вже не може повернутися, але й iншого варiанту життя для нього немае. Своею промовою перед судом присяжних вiн цiлком свiдомо виносить сам собi смертний вирок.

Наступний свiй роман «Люсьен Левен» Стендаль писав уже пiсля Липневоi революцii, в 1834–1835 роках. Цей роман суттево вiдрiзняеться вiд двох попереднiх як на рiвнi iдейно-тематичному, так i на рiвнi художньому за своею структурою i поетикою. Пiсля Липневоi революцii у Францii ще раз усе круто змiнилося, дворянство було вiдсунуто в тiнь, до влади прийшли дiлки, активнi й цинiчнi, для яких темнi афери й бруднi полiтичнi iнтриги були рiдною стихiею. «Тепер все е товаром: патенти, клятви, стиль», – скаржився популярний поет-пiсняр Беранже, який зiграв неабияку роль у пiдготовцi названоi революцii. Беззастережне панування меркантильних iнтересiв, суцiльна корумпованiсть чиновникiв, голоднi робiтники й окремi благороднi ентузiасти, що теж ведуть злиденне iснування, – таким постало перед письменником суспiльство пiсля «славних липневих днiв». У романi «Люсьен Левен» вiн поставив перед собою завдання змалювати його з можливою достовiрнiстю, в стилi, що найбiльшою мiрою, серед його романiв, вписуеться в контекст реалiстичноi лiтератури XIX столiття.

Інший у цьому романi й головний герой – не честолюбний молодий простолюдин, а син банкiра, одного з фiнансових олiгархiв, для образу якого послужив прототипом на свiй лад вiдомий банкiр Лаффiт. Люсьен чесна i благородна людина, свiт, що його оточуе, викликае в нього вiдразу, але вiн вiрить, що й серед загальноi ницостi можна служити людям i сприяти змiнам на краще. За допомогою батька вiн спершу отримуе офiцерський чин, мрiючи про воiнську славу, але йому доводиться придушувати бунт голодних робiтникiв, пiсля чого вiн йде у вiдставку. З тим, щоб вилiкувати сина вiд «iдеалiзму», банкiр Левен влаштовуе його в мiнiстерство, попереджаючи, що йому доведеться виявити крутiйськi здiбностi, щоб утриматися на цiй посадi. Та надовго Люсьена не вистачило, i пiсля виконання «делiкатного доручення» пiд час виборiв, коли йому довелося «валити» чесну людину й «протягувати» негiдника, вiн сам вiд неi вiдмовляеться.

Роман «Люсьен Левен» написано в iншiй манерi, можна навiть сказати, манерi не суто стендалiвськiй. Тут велике мiсце посiдають описи побуту й звичаiв епохи, значна увага придiляеться другорядним i фоновим персонажам, дiя втрачае стрiмку динамiчнiсть, а головний герой – полiт уяви й пристраснiсть почуттiв, напругу внутрiшнього життя, яке не е в цьому романi сюжетно-тематичною домiнантою. Не позбавлена сенсу думка, що нарацiя цього роману наближаеться до нарацii бальза-кiвськоi прози i багато що переймае вiд неi.

Гадаемо, що зазначеними моментами пояснюеться повiльнiсть роботи Стендаля над цим романом, численнi виправлення, скорочення i доповнення в чорнових варiантах, переробки й викреслення цiлих роздiлiв. Роман лишився незавершеним, iз запланованих трьох частин були написанi перша й друга. Очевидно, письменник не знав, куди далi вести героя в пошуках нiшi, яку можна було б знайти для нього в сучасному свiтi.



Зате другий iз своiх шедеврiв, роман «Пармський монастир», Стендаль створив за дивовижно короткий час, почасти надиктувавши, почасти написавши його за п'ятдесят два днi. Це роман, який визрiвав у нього давно, яким вiн був захоплений i який, зрештою, спонтанно вилився з його душi. «Я iмпровiзував, диктуючи; я нiколи не знав, диктуючи роздiл, що буде в наступному роздiлi», – занотовував вiн на полях рукопису. А в листi до Бальзака вiн зiзнавався, що цiлi надиктованi роздiли пiшли до друку без правок та шлiфувань. Слiд думати, такий «метод» роботи над романом був можливий тому, що в ньому Стендаль вiдтворював свiт, який давно дифузно iснував скорiше в його душi, анiж в реальностi, причому в статусi, близькому до свiту iдеального, i, творячи роман, письменник воднораз виражав себе, а точнiше, ту свою глибинну поетичну субстанцiю, яку називають iнодi «Бейлем-романтиком». Стендаль також зазначав, що роман створювався ним у станi самозаглиблення, коли його нiщо не вiдволiкало, i вiн, не забуваючи й про аналiз полiтичного життя й боротьби в Пармському князiвствi («пострiл серед концерту»), марив про свiт i людей, сильних i цiльних, котрi, пiдносячись над жалюгiдним вовтуженням придворних i мiщан, живуть палкими пристрастями й прекрасними почуттями. Це був романтичний iдеал Стендаля на «ренесансний» кшталт.

Цiкава творча iсторiя цього роману, яка багато що в ньому висвiтлюе. В 30-х роках, навiдуючись у Рим, Стендаль збирав iталiйськi рукописнi хронiки XVI–XVIII столiть i переробляв iх у повiстi та новели. Початок цьому жанровому рiзновиду його творчостi був покладений повiстю «Ванiна Ванiнi» (1829), яка, щоправда, написана на сучасний сюжет i вiдображае героiку карбонарiйського руху. В 30-тi роки з'явилися повiстi й новели, якi вже справдi е переробками старовинних хронiк – «Вiтторiа Аккорамбонi», «Родина Ченчi», «Герцогиня дi Паллiано», «Абатиса iз Кастро» та iншi. До рукописних хронiк, якi обробляв Стендаль, потрапила i невелика, на кiлька сторiнок, хронiка «Походження злету родини Фарнезе», де його увагу привернула розповiдь про пригоди бурхливоi молодостi Алесандро Фарнезе, майбутнього папи Павла III (1534–1549), зокрема про його втечу iз фортецi Святого Ангела, що вважалася в'язницею, iз якоi неможливо втекти. Спершу Стендаль мав намiр переробити цю хронiку в повiсть, потiм у нього виникае задум роману на сюжет про Алесандро Фарнезе. Але роботу довелося припинити на два мiсяцi, пiсля чого задум знову змiнився: дiя була перенесена в XIX столiття, Алесандро Фарнезе перетворився на Фабрiцiо дель Донго, з'явилося також Пармське князiвство i фортеця, перенесена письменником в Парму iз сусiдньоi Модени. Одне слово, з'явився «Пармський монастир», який, проте, зберiг деякi сюжетнi мотиви повiстi з часiв Ренесансу: кохання героя, його ув'язнення i сенсацiйна втеча з фортецi.

Втiм все це в романi «Пармський монастир» набагато глибше й складнiше. Перенесення його дii в XIX столiття аж нiяк не було механiчною акцiею, багато в ньому залишилося вiд епохи Ренесансу: в сюжетi i характерi героiв, в iхньому духовному складi i iхнiй пасiонарностi, в колоритi багатьох сцен, де вони дiють, нарештi, в iхнiх портретних характеристиках. За свiдченням автора й прямими посиланнями та алюзiями в текстi, портрети головних героiв якщо не «списувалися», то навiювалися творами великих живописцiв iталiйського Вiдродження: Джiна Сансаверiна нагадуе полотна Леонардо да Вiнчi, Клелiя – Гвiдо Ренi, а Фабрiцiо – Корреджо, одного з улюблених митцiв Стендаля.

Дiя твору розгортаеться на початку XIX столiття, в композицii вiн зберiгае ознаки хронiки, але це не означае, що вiн належить до iсторичного роману вальтерскоттiвського типу, який у той час домiнував у Європi. «Пармський монастир» не замикаеться в рамках певноi iсторичноi епохи i не е ii художнiм «дослiдженням», що мае служити ключем до сучасностi. У вiдомому «Листi до Бейля» Бальзак дорiкав його авторовi, що його малюнку бракуе визначеностi, локальноi i темпоральноi точностi. Але рiч у тому, що Стендаль до неi i не прагнув, в його «Пармському монастирi» маемо накладання одного часу на iнший, а вiрнiше змiшування часiв, коли iх контури розпливаються i в сучасностi проступае минуле, сказати б, ренесансна субстанцiя, а сучасне починае вбиратися в ренесанснi шати. В певних своiх дiях i особливо iх перечуваннях Фабрiцiо i Джiна Сансаверiна нагадують героiв Арiосто i Тассо, у Клелii проступае ментальнiсть iталiйки часiв Ренесансу й бароко, а у Ферранте Палла виявляеться прототип, антиклерикальний памфлетист Феррано Паллавiчiно, вбитий у 1644 роцi. Та й у зображеннi полiтичного життя Пармського князiвства часiв Меттернiха сучаснiсть вiдзвучуе минулим, князь Ранунцiо Ернесто, його мiнiстри й придворнi не вiдрiзняються суттево вiн дрiбних iталiйських деспотiв XVI–XVII столiть та iх оточення. За спостереженням французького вченого М. Крузе, лiберал Стендаль несподiвано показуе Італiю менш сучасною i менш цивiлiзованою, нiж вона була насправдi в першiй третинi XIX столiття, вiдтворення краiни великою мiрою обертаеться в нього актуалiзацiею ii минулого, ii первнiв i передусiм специфiчного й водночас незмiнного «iталiйського характеру».

У результатi виникае нечiткий, двоiстий образ Італii, в якому поеднуеться сучасне i минуле. Ми в Італii часiв Священного союзу, але тут люблять i ревнують, снують iнтриги i вбивають, нарештi – правлять так само, як i в часи Челлiнi та Банделло. Тут здiйснюеться «жiноча вендета», тобто помста Джiни князю Ранунцiо, дуже схожа на тi, про якi читаемо в давнiх хронiках та новелах. Словом, у «Пармському монастирi» знаходить втiлення стендалiвський мiф Італii, в якому не тiльки та Італiя, яку вiн спостерiгав, а й Італiя спогадiв та iнтуiцii, та, яку вiн вигадував i вимарював протягом життя, починаючи з дитячих лiт, коли вiн слухав захоплюючi розповiдi матерi, в якiй, за його словами, «текла iталiйська кров».

У «Пармському монастирi» Стендаль повертаеться до однолiнiйного сюжету, цiлiсного й динамiчного, в основi якого життя i пригоди головного героя Фабрiцiя дель Донго, його «погоня за щастям», так не схожа на тi погонi, що стали нормою для «меркантильного» XIX столiття, особливо за Альпами. Але розпочинаеться роман розгорнутою картиною пiднесення й ентузiазму, що були викликанi вступом французьких республiканських вiйськ в Італiю у 1796 роцi. Ця фреска безпосередньо не пов'язана з головним героем та його сюжетом, але вона багато що в них зав'язуе i прояснюе. Безперечно, Фабрицiо був далекий вiд полiтики, бiльше того, вiн стае цiлковито аполiтичною людиною, але ж буремнi iсторичнi епохи формують не тiльки громадсько-полiтичних дiячiв та революцiонерiв – вони породжують також романтично-ентузiастичнi натури, якою е герой роману. Атмосфера епохи, а також вплив тiтоньки Джiни, дружини республiканського генерала П'етранери, визначають виховання Фабрiцiо, який стае палким прихильником Наполеона, ототожнивши його з республiкою. І коли навеснi 1815 року до нього доходять звiстки, що його кумир втiк з острова Ельби i розпочав похiд на Париж, шiстнадцятилiтнiй Фабрiцiо пробираеться у Францiю i бере участь у битвi при Ватерлоо.

Але в цих роздiлах тональнiсть оповiдi мiняеться, на перший план виходить тема зiткнення юного героя з грубою реальнiстю i новаторське змалювання вiйни. Прочитавши роздiли про битву при Ватерлоо в однiй з паризьких газет, Бальзак написав у листi авторовi, що вiн в абсолютному захопленнi «цим чудовим та правдивим описом» i «впав у грiх заздростi». Згодом Лев Толстой скаже, що цi роздiли мали для нього особливе значення у створеннi «Вiйни i миру»: «Я бiльше, нiж будь-кому, багато зобов'язаний Стендалю. Вiн навчив мене розумiти вiйну. Перечитайте в «Chartreuse de Parme» розповiдь про битву при Ватерлоо. Хто до нього описав вiйну такою, якою вона е насправдi? Пам'ятаете Фабрiцiо, який переiжджае коло битви i «нiчого» не розумiе…»

Справдi, це був радикальний переворот у лiтературнiй баталiстицi: вiйна тут зображена не з високоi i узагальнюючоi, «генеральськоi» точки зору, в якiй проглядае стратегiя, а такою, як ii сприймае рядовий учасник – хаотичне нагромадження епiзодiв, в яких вiн не знаходить нiякого сенсу, не може пов'язати кiнцi з кiнцями. Для такого нового змалювання вiйни знадобився специфiчний досвiд Стендаля, учасника багатьох наполеонiвських вiйн. Щодо Фабрiцiо, то пiсля Ватерлоо «про те, що вiдбулося, вiн думав так багато, що став нiби iншою людиною. Дитиною вiн лишився в тому, що йому дуже хотiлося знати: чи те, що вiн бачив, було справдi битвою i саме битвою при Ватерлоо».

Однак нi прикрощi у Францii, де його прийняли за австрiйського шпигуна й кинули у в'язницю, нi битва при Ватерлоо не вплинули суттево на його характер i не розвiяли його романтичний ентузiазм. Найсерйознiшi випробування чекали його на батькiвщинi. І рiч не лише в тiм, що йому тривалий час довелося переховуватися вiд полiцii та ii добровiльних помiчникiв, включаючи й батька, Маркiза дель Донго. Найтяжчою виявилася для нього та мертвотна атмосфера Реставрацii, в ii iталiйському варiантi, яка облягла його на батькiвщинi. Вiн не стае в полiтичну опозицiю до режиму i не прилучаеться до карбонарiiв, у нього, пише Стендаль, «не було нiякого бажання приеднатися до змовникiв. Вiн любив Наполеона i, належачи до знатi, вважав себе вправi бути щасливiшим за iнших, а буржуа здавалися йому смiшними».

Але в умовах режиму Реставрацii, який в роздрiбленiй Італii перетворювався на дрiбну деспотiю, немае мiсця й таким людям, як Фабрiцiо, – людям з вiльною душею i багатою уявою, з палкими почуттями i таким же прагненням свого щастя. Спостережливий граф Моска думае, дивлячись на Фабрiцiо: «Справдi, його лице поеднуе велику доброту i якусь наiвну й чуттеву життерадiснiсть. Воно нiби промовляе: «Любов i те щастя, яким вона обдаровуе, – найсерйознiша рiч у свiтi». Поза його волею й бажанням Фабрiцiо був утягнений, як знаряддя, в придворнi полiтичнi iнтриги й жорстку боротьбу за владу, яка забезпечувалася впливом на князя. Та й сам князь, щоб зламати горду й незалежну герцогиню Джiну, дае наказ кинути Фабрiцiо у в'язницю, де над ним невiдступно нависае загроза вбивства.

Докладно розповiдаючи про цi iнтриги, Стендаль розгортае широку картину полiтичного життя Пармського князiвства, де закони пiдмiняються сваволею i примхами дрiбного деспота, котрий при цьому панiчно боiться карбонарiiв. У князiвствi е двi партii, консервативна й лiберальна, вартi одна одноi. Вирiзняеться в цьому середовищi граф Моска, розумна й порядна людина, який обiймае посаду першого мiнiстра не лише з утилiтарних мотивiв, а й з тим, щоб утримувати князя вiд крайнощiв, на якi його пiдштовхують Рассi та йому подiбнi. Загалом полiтико-викривальний аспект виходить на перший план у серединних роздiлах «Пармського монастиря», вносячи в нього риси полiтичного роману. Тут слiд зауважити, що цей його аспект особливо цiнувався в радянському лiтературознавствi як за критично-викривальний пафос, так i за переважно реалiстичний характер письма.

У заключнiй своiй частинi роман знову входить в основне його рiчище пiсля затяжного «пострiлу серед концерту». Фабрiцiо кидають у в'язницю i замикають у камерi, вигадливо облаштованiй ii комендантом, генералом Контi i поетично названим ним «Слiпою покорою». Вiдчайдушну боротьбу за нього ведуть Джiна Сансаверiна й граф Моска, i в ii перипетiях знаходить продовження друга тематична лiнiя роману. Сам же Фабрiцiо, зустрiвши при входi Клелiю, дочку коменданта, входить у фортецю, нiби в казковий замок. Силою почуття, що спалахнуло вiдразу (подiбне вiдбулося з Ромео, коли вiн зустрiв Джульетту; загалом у цiй частинi твiр набувае виразно ренесансного колориту), ув'язнення перетворюеться для нього «в чудове життя, в едину можливiсть щастя» – бути поряд з Клелiею й щоденно бачити, хоч i крiзь грати, як вона поливае квiти та годуе птахiв, i вiд цього щастя вiн не бажае вiдмовитися навiть заради збереження життя. Парадоксальним чином у в'язницi вiн знаходить те, що було для нього найцiннiшим – любов i щастя, що нею даруються, i вiн зневажае тим, що його оточуе i загрожуе йому смертю. «Небо вiдкривалося менi серед цих огидних тварюк», – думае Фабрицiо, зустрiвши Клелiю.

З рiдкiсною тонкiстю психологiчного аналiзу розкривае Стендаль цю метаморфозу, що вiдбуваеться з Фабрицiо, i вона не виглядае чимось незвичайним, бо цiлком вiдповiдае натурi героя i логщi образу. Разом з тим тут присутня й мiфологiзацiя Італii та «iталiйського характеру», про яку йшлося вище, це також iстотний складник створюваного в романi «мiфу Італii».

Пiсля сенсацiйноi втечi Фабрицiо iз фортецi й смертi Ранунцiо Ернесто IV, вигадливо влаштованоi «народним трибуном» Ферранте Палла, наш герой був «реабiлiтований» наступником князя i отримав високий сан пармського архiепископа. Але Клелiя була ним втрачена, ii змусили вийти замiж за маркiза Крешенцi, i единим сенсом життя для Фабрицiо стае повернення втраченого щастя. Але на завадi стала обiтниця, яку Клелiя в критичну хвилину дала Мадоннi – нiколи бiльше не бачити коханого. Вихiд був нею знайдений, як зауважуе Стендаль, цiлком iталiйський – ii побачення з Фабрицiо вiдбувалося лише в темрявi. Та приходить кiнець i цьому потаемному щастю в темрявi: Клелiя помирае, а «глибока любов i глибока вiра утримали Фабрицiо вiд самогубства; вiн сподiвався зустрiтися з Клелiею в кращому свiтi, але усвiдомлював, що заради цього немало треба спокутувати». Вiн постригаеться в ченцi в пармськiй чартозi – домiнiканському монастирi з особливо суворим уставом (тут ченцi давали обiтницю мовчання), де помирае через рiк.

Цей монастир був винесений автором у заголовок роману (в оригiналi вiн так i називаеться – «La chartreuse de Parme»), де набрав узагальнюючого символiчного змiсту. Це саме той образ-символ, який полюбили романтики, – широкий, багатозначний i непрояснений у своiй глибинi, здатний ввiбрати рiзнорiдний змiст – i загальний характер епохи, забарвленоi в чорнi тони, i долю головного героя та ii в сутностi трагiчний фiнал, i темне тло загальноi картини, що пробиваеться крiзь iталiйську барвистiсть та життелюбство. Все це присутне в даному образi-символi як iмплщгйна змiстова глибина.

Роман «Пармський монастир» подiлив загальну долю творчостi Стендаля у сучасникiв, тобто вiн теж не мав у них успiху. Але його запримiтив i дав захопливу оцiнку Бальзак у вiдомому «Листi до Бейля». Та на час створення цього роману Стендаль вже втратив надiю на широке визнання i вирiшив, за його висловом, «працювати для XX столiття». Вiн пророкував собi, що читати його почнуть пiд кiнець XIX столiття, а вiдомим письменником вiн стане в 1935 роцi. Цiкаво, що це пророцтво збулося з рiдкiсною точнiстю: справдi, його «вiдкрили» в останнiй третинi XIX столiття, а всесвiтньо вiдомим письменником, класиком французькоi i свiтовоi лiтератури вiн став уже в XX столiттi. Настае час його глибокого й iнтенсивного впливу на лiтературу. Як засвiдчуе Н. Саррот, «його стиль, сухуватий, ясний, абсолютно природний, нiби iмпровiзуючий, вiльний вiд будь-якоi красивостi й манiрностi, оголений до крайностi, прозорий до невловимостi, що неухильно веде до самоi сутi твору, став у той час (в серединi XX столiття – Д. Н.) еталоном сучасного письма».

Чи не найпопулярншшм його твором, однаковою мiрою як у «елiтарного», так i «звичайного» читача, став роман «Пармський монастир», який, за словами Марселя Пруста, «зачаровуе своею красою».

Дмитро НАЛИВАЙКО




Вступне слово автора[1 - Сюжетну схему роману «Пармський монастир» запозичено з неаполiтанськоi хронiки XVI ст. про пригоди Олександра Фарнезе, з 1534 р. папи римського Павла III (про нього згадуеться в розд. 6-му та 13-му першоi частини роману). З цiею хронiкою Стендаль ознайомився 1834 р. Згодом на ii основi було написано нарис, згадуючи який, у серпнi 1838 р. Стендаль у своему щоденнику занотував. «Зробити з цього роман». А в вереснi того ж таки року створив епiзоди битви при Ватерлоо (част. 1, розд. 3-й). Роман було закiнчено 26 грудня 1838 р. i опублiковано в скороченому виглядi в квiтнi 1839 р. З серпня того ж року й до самоi смертi Стендаль редагуе й доробляе роман, остаточну редакцiю якого було опублiковано 1846 р.]




Цю повiсть було написано взимку 1830 року,[2 - 1830 р. – навмисна неточнiсть, певно з огляду на цензуру.] за триста лье[3 - Лье – французька мiра довжини, прибл. 4 км.] вiд Парижа, отож у нiй немае жодного натяку на подii 1839 року.

За багато рокiв до ii написання, ще за тих часiв, коли наша армiя колесила по всiй Європi, волею випадку потрапив я на постiй до одного канонiка.[4 - Канонiк – титул католицьких священикiв, вiдповiдае посадi церковного старости.] Було це в Падуi, чарiвному iталiйському мiстi. Квартирування мое затяглося, i ми з господарем заприязнились.

Проiжджаючи Падую наприкiнцi 1830 року, я поквапився в дiм доброго канонiка. Я знав, що його вже немае серед живих, проте менi хотiлося знову побачити вiтальню, де ми провели стiльки приемних вечорiв, за якими я вiдтодi не раз жалкував. Тепер там жив канонiкiв небiж iз дружиною; вони привiтали мене як давнього друга. Надiйшло ще кiлька гостей, i розсталися ми досить пiзно. Господар звелiв принести з кав 'ярнi Педротi прекрасного zambaione.[5 - Гоголь-моголь (iтал.)] A засидiлись ми перш за все через те, що слухали iсторiю герцогинi Сансеверiна, про яку згадав хтось iз присутнiх, а господар з пошани до мене взявся розповiсти ii всю повнiстю.

– В тiй краiнi, куди я iду, – сказав я своiм друзям, – не ждуть мене такi приемнi вечори, як цей, i, щоб скоротати довгi вечiрнi години, я за цiею iсторiею напишу повiсть.

– В такому разi, – сказав небiж канонiка, – я вам дам дядечковi записки, де в роздiлi, присвяченому Пармi,[6 - Парма – мiсто, засноване етрусками на рiчцi Пармi, притоцi рiчки По, центр провiнцii Парма.] вiн згадуе про деякi iнтриги тутешнього двору, що плелися за часiв, коли там неподiльно владарювала герцогиня. Проте будьте обачнi! Ця iсторiя аж нiяк не повчальна, i тепер, коли у вас у Францii так ревно дбають про евангельську непорочнiсть,[7 - Тобто про зовнiшне дотримування релiгiйних традицiй, що стало особливо характерним для Францii кiнця 1830-х рокiв.] вона може створити вам славу справжнього вбивцi.

Я друкую цю повiсть за рукописом 1830 року, не вносячи до неi нiяких змiн, i з цього може постати двi прикростi: перша для читача, – iталiйцi, що виступають як дiйовi особи, можуть становити для нього менший iнтерес, бо серця жителiв цiеi краiни надто вiдмiннi вiд сердець французiв; iталiйцi – люди щирi, добродушнi, не боязливi, у них що на серцi, те й на язику, марнолюбству вони пiддаються рiдко, але тодi воно переходить у пристрасть, що називаеться puntiglio.[8 - Питання честi (iтал.)]Нарештi, вони не смiються з убозтва.

Друга прикрiсть стосуеться автора.

Признаюсь, я насмiлився зберегти за своiми героями усю рiзкiсть iхнiх характерiв, але голосно заявляю, що найрiшучiше засуджую багато iхнiх вчинкiв. Навiщо приписувати iм високу моральнiсть i обхiдливiсть, властиву французам, якi над усе люблять грошi й нi за що не вчинять грiха з ненавистi чи любовi? Італiйцi в моiй оповiдi становлять чи не цiлковиту протилежнiсть французам. Зрештою, менi здаеться, що досить проiхати якихось двiстi лье з пiвдня на пiвнiч, як ми станемо свiдками нового краевиду i нового роману. Люб'язна небога канонiка добре знала i навiть щиро любила герцогиню Сансеверiна i просить мене, щоб я нiчого не мiняв хай i в гiдних осуду герцогининих пригодах.

    23 сiчня 1830 року.









Частина перша



Gia mi fur dolci mviti a empir le carte i luoghi ameni.

    Anosto, Sat IV[9 - Давно вже цей любий край лагiдно закликав мене написати про нього (iтал.) – Арiосто, IV сатира.Епiграф узято з IV сатири великого iталiйського поета епохи Вiдродження Лодовiко Арюсто (1474–1533).]






Роздiл перший

Мiлан 1796 року


15 травня 1796 року генерал Бонапарт вступив до Мiлана на чолi молодоi армii, яка перейшла мiсту Лодi,[10 - Мiсту Лодi. – 10.V.1796 р. вiдбувся переможний штурм вiйськами Наполеона Бонапарта мосту через р. Адду бiля м. Лодi в Пiвнiчнiй Італii, зайнятого австрiйськими вiйськами.] показавши свiтовi, що у Цезаря[11 - Цезар Гай Юлiй (100 – 44 до н. е.) – видатний римський полководець, наприкiнцi життя диктатор Риму.] й Александра по багатьох сторiччях з'явився спадкоемець. Чудеса вiдваги й генiальностi, свiдком яких стала Італiя, за кiлька мiсяцiв розбудили зi сну ii народ; ще за тиждень до вступу французiв мiланцi вбачали в них лише зграю розбишак, що звикла втiкати од вiйськ його iмператорськоi й королiвськоi величностi,[12 - Його iмператорськоi королiвськоi величностi – тобто австрiйського iмператора, який водночас був i мiланським королем.] – принаймнi так твердила тричi на тиждень мiсцева, з долоню завбiльшки, газетка, що ii друкували на поганенькому паперi.

В середнi вiки республiканцi Ломбардii виявили були таку саму хоробрiсть, як i французи, i за те нiмецькi iмператори геть сплюндрували iхне мiсто.[13 - У 1162 р. германський iмператор Фрiдрiх Барбаросса пiсля тривалоi облоги захопив i вщент зруйнував Мiлан.] А ставши вiрнопiдданцями,[14 - Мiлан з 1535 р. перебував пiд владою спочатку германських, а згодом австрiйських iмператорiв.]вони вважали своiм важливим заняттям друкувати на носовичках з рожевоi тафти сонети з нагоди одруження якоi-небудь дiвчини шляхетного чи багатого роду. Через два-три роки пiсля цiеi визначноi дати у своему життi молода жiнка брала собi вiрного поклонника; iнколи iм'я чiчiсбея,[15 - Чiчiсбей (iтал.) – супутник замiжньоi жiнки пiд час ii прогулянки.] котрого обирала родина нареченого, займало досить почесне мiсце в шлюбному контрактi. Якi ж далекi були вiд цих рознiжених звичаiв глибокi хвилювання, що iх спричинила несподiвана навала французькоi армii. Невдовзi склалися сповненi пристрастi звичаi. 15 травня 1796 року цiлий народ побачив, яким нiкчемним, а то й огидним було все, що досi вiн шанував. З вiдходом останнього австрiйського полку старi погляди зазнали цiлковитого краху, скоро стало модою ризикувати власним життям. По багатьох вiках дрiбних почувань людям стало ясно, що, тiльки щиро люблячи батькiвщину й пориваючись до героiчних подвигiв, можна здобути щастя. За часiв тривалого ревного деспотизму Карла П'ятого та Фiлiппа Другого[16 - Карл V (1500–1568) – германський iмператор, а також iспанський iмператор, iмператор Священноi Римськоi iмперii (1519–1556) з династii Габсбурпв, Фiлiпп II (1523–1598) – iспанський король, вiдомий своiм релiгiйним фанатизмом та пiдозрiливiстю.] все поринуло в цiй iталiйськiй провiнцii у глибокий морок ночi. Але народ повалив iхнi статуi, i раптом ринув цiлий потiк свiтла. Тим часом, коли «Енциклопедiя»[17 - «Енциклопедiя» – 35-томна фiлософсько-наукова праця французьких просвiтителiв другоi половини XVIII ст., спрямована проти феодально-монархiчноi та католицькоi реакцii.] та Вольтер[18 - Вольтер Франсуа (1694–1778) – визначний французький письменник i фiлософ-просвiтитель, один з авторiв «Енциклопедii».] руйнували монархiчний лад Францii, ченцi впродовж п'ятдесятьох рокiв втовкмачували в голови доброму мiланському народовi, що навчатися грамоти чи будь-чого iншого – цiлковито марна рiч, бо, мовляв, досить лише ретельно платити своему священиковi десятину,[19 - Десятина – одна з феодальних повинностей, десята частина врожаю, яка вiдбиралася в селян на потребу церкви.] вiдверто признаватися йому на сповiдi в усiх своiх дрiбненьких грiшках – i можна бути майже певному, що дiстанеш гарне мiсце в раю. А щоб зовсiм знесилити цей, колись грiзний i мудрий народ, Австрiя продала йому за дешеву цiну привiлей не ставити рекрутiв для ii армii.

1796 року мiланська армiя складалася з двадцяти чотирьох вбраних у червонi мундири телепнiв, якi охороняли мiсто разом з чотирма прекрасними полками угорських гренадерiв. Розбещенiсть дiйшла самого краю, але вияви пристрастi були рiдкiстю; адже кожен мусив у всьому признаватися на сповiдi пiд страхом загибелi навiть на цiм свiтi. До того ж сердешний мiланський люд був улеглий iще деяким, здавалося б, незначним, проте утяжливим заборонам монархii. Так, наприклад, ерцгерцог,[20 - Ерцгерцог – титул принцiв австрiйськоi iмператорськоi сiм'i.] що мав свою резиденцiю в Мiланi й правив провiнцiею вiд iменi австрiйського iмператора, свого двоюрiдного брата, вдався був до прибутковоi торгiвлi хлiбом. А через те селянам заборонялося продавати збiжжя, аж доки його високiсть не наповнить своiх комор.

У травнi 1796 року, по трьох днях пiсля вступу французiв, один прибулий з армiею молодий художник-мiнiатюрист i трошки шалапут, що згодом став вiдомим митцем, на прiзвище Гро,[21 - Гро Антуан-Жак (1771–1835) – барон, вiдомий французький художник, 1796 р. служив у армii Наполеона.] зайшовши до мiсцевоi кав'ярнi Сервi (на той час досить модноi) i наслухавшись там розмов про торговi подвиги товстуна ерцгерцога, узяв аркуш поганенького жовтого паперу, на якому було надруковано список рiзних Гатункiв морозива, i тут же на зворотi намалював, як французький солдат проткнув багнетом товстуновi черево i з нього замiсть кровi рiчищем ринуло збiжжя. Те, що називають шаржем чи карикатурою, було невiдоме у цiм краю лукавого деспотизму. Рисунок, що художник залишив на столi кав'ярнi Сервi, видався чудом, яке впало з неба; вночi з того рисунка зробили гравюру i на другий день розпродали двадцять тисяч вiдбиткiв.

Того ж таки дня по мiсту було розклеено оповiщення про стягнення шести мiльйонiв контрибуцii на потреби французькоi армii, яка виграла останнiм часом шiсть битв, завоювала двадцять провiнцiй, але вiдчувала потребу в черевиках, панталонах, мундирах i шапках.

Разом з французькою голотою до Ломбардii ринув такий потiк щастя й радостi, що тiльки священики та кiлька дворян помiтили тягар шестимiльйонноi контрибуцii, за якою невдовзi було накладено й чимало iнших. Французькi солдати цiлими днями спiвали; iм було не бiльше як по двадцять п'ять рокiв, а iхнiй головнокомандуючий,[22 - Головнокомандуючий… – тобто Наполеон.] якому сповнилось двадцять сiм, вважався найстарiшим в армii… Цi веселощi, молодiсть, безтурботнiсть були приемною вiдповiддю на злостивi казання ченцiв, що вже з пiвроку проголошували з церковних амвонiв, нiбито французькi солдати – страхiтливi нелюди, що пiд карою смертi усе повиннi палити, стинати геть усiм голови. Мовляв, неспроста на чолi кожного свого полку вони везуть гiльйотину![23 - Гiльйотина – машина для страти в часи Великоi французькоi революцii 1789–1794 pp., створена 1792 р. французьким лiкарем Гiльйотеном.] А насправдi по селах люди бачили, як бiля дверей iхнiх халуп тi самi солдати бавили дiток своiх господарiв i трохи не щовечора той чи той барабанщик, що вмiв грати на скрипцi, влаштовував гулянку. Контрданси[24 - Контрданс – англiйський народний танок у XVIII – на початку XIX ст., популярний у багатьох европейських краiнах, пiзнiше став називатися «кадриль».] були надто хитромудрi й складнi, щоб солдати, якi, до речi, й самi не вмiли iх танцювати, могли навчити тих танцiв мiсцевих дiвчат, зате iталiйки зразу ж показали молодим французам, як танцювати монферiну, дрiбушечку та iншi народнi танцi.

Офiцерiв, наскiльки було можливо, ставили на квартири до заможних людей, – командирам був конче потрiбний спочинок. Отож один лейтенант, на прiзвище Робер, дiстав квиток на постiй у палац маркiзи дель Донго. Коли цей молодий, новоспечений i досить меткий офiцерик входив до палацу, у нього за душею було тiльки одне шестифранкове екю,[25 - Екю – французька золота i срiбна монета, була в обiгу з XIII ст. до 1793 р.; у XIX ст. – п'ятифранкова монета.] щойно отримане у П'яченцi.[26 - П'яченца – мiсто в Пiвнiчнiй Італii на р. По.] Пiсля взяття Лодiйського мосту вiн стягнув з австрiйського красеня офiцера, вбитого гарматним ядром, чудовi, зовсiм новенькi нанковi панталони, – i нiколи ще жодна частина одягу не ставала чоловiковi так у пригодi. Роберовi офiцерськi еполети були вовнянi, а сукно на рукавах мундира – приметане до пiдкладки, щоб не обвисали його клаптi; проте iншi деталi туалету становили ще сумнiше видовище: пiдошви черевикiв були з шматкiв трикутного капелюха, також пiдiбраного на полi бою при Лодi. Цi похапцем викроенi пiдметки були прив'язанi до черевикiв надто помiтними поворозками; тож коли лакей увiйшов до кiмнати лейтенанта Робера й запросив його пообiдати з маркiзою, сердега запав у смертельну нiяковiсть. Разом iз своiм вiстовим вiн упродовж двох годин, що залишалися до фатального обiду, морочився зi своiм мундиром, намагаючись хоч трохи впорядкувати його й зафарбувати чорнилом отi жалюгiднi поворозки на черевиках. Нарештi страшна хвилина настала.

«Нiколи в життi я не почувався так нiяково, – казав менi лейтенант Робер, – дами думали, що я iх налякаю, а я сам тремтiв бiльше за них. Я дивився на своi черевики й ламав голову, як менi в них грацiозно пiдiйти до господинi. Маркiза дель Донго, – додав вiн, – була тодi у повному розквiтi вроди; ви пам'ятаете ii чудовi очi, ii прекрасне темно-русе волосся, що чудово обрамляло чарiвний овал обличчя. В моiй кiмнатi висiла «Іродiада» Леонардо да Вiнчi,[27 - «Іродiада» Леонардо да Вiнчi. – Кiлька портретiв Іродiади – коханки галiлейського правителя Ірода Антши (перша половина І ст.), приписуваних великому iталiйському художниковi Леонардо да Вiнчi (1452–1519), насправдi були створенi його учнями.] здавалося, що то ii портрет. З Божоi ласки я був так вражений тiею надприродною вродою, що забув i про своi шати. Пробувши два останнi роки пiд Генуею i надивившись там на убозтво й потворнiсть, я набрався смiливостi висловити iй свое захоплення.

Однак менi вистачило здорового глузду не надто розводитись iз комплiментами. Розсипаючи iх, я бачив довкола мармуровi панелi iдальнi, понад десяток лакеiв i камердинерiв,[28 - Камердинер – слуга, лакей у дворянськiй родинi.] вбраних, як менi тодi видалось, з неймовiрною пишнотою. Уявiть собi: на ногах у цих лобурiв були черевики не лише цiлi, а й iз срiбними пряжками. Я краечком ока помiтив, як ця челядь дурнувато витрiщувалась на мiй мундир, та, певно, й на моi черевики, а вже це шпигало мене в самiсiньке серце. Я мiг одним словом нагнати страху на них, але ж як збити пиху отим лакейчукам, не ризикуючи воднораз налякати й дам? Адже маркiза, щоб почувати себе хоробрiшою, – як потiм разiв сто сама признавалась менi, – забрала додому з монастирського пансiону чоловiкову сестру, Джiну дель Донго, що згодом стала прекрасною графинею П'етранера; в спокiйнi щасливi днi ii нiхто не мiг перевершити веселiстю й люб'язнiстю, як нiхто не перевершив ii мужнiстю та душевною рiвновагою в днi випробувань.

Джiнi було тодi рокiв тринадцять, а на вигляд – усi вiсiмнадцять; жвава й щиросерда, як ви знаете, вона, бачачи мое вбрання, так боялась вибухнути смiхом, що не наважувалася iсти; маркiза, навпаки, була вимушено люб'язна, вiд чого я почував себе вкрай нiяково; вона дуже добре помiчала в моiх очах сум'яття й нетерпеливiсть. Одне слово, я був у страшенно дурному становищi: мусив терпiти зневагу, що для француза – рiч неможлива. І тут менi сяйнула думка, послана самим небом: я взявся розповiдати дамам про мое бiдування, про те, скiльки ми за два роки настраждалися в горах бiля Генуi, де нас тримали старi бовдури генерали. Ми, – казав я, – дiставали платню асигнацiями,[29 - Асигнацiя – паперовi грошi.] що не ходили в тому краю, а хлiба видавали нам по три унцii[30 - Унцiя – стара мiра ваги, прибл. 30 г.] на день. Не минуло й двох хвилин вiд початку моеi розповiдi, а в доброi маркiзи з'явилися на очах сльози, та й Джiна посерйознiшала.

– Як, пане лейтенанте, – спитала вона мене, – три унцii хлiба?

– Так, мадемуазель. До того ж тричi на тиждень нам нiчого не давали; а що селяни, в яких ми були розквартированi, бiдували ще бiльше за нас, то ми дiлилися з ними куснем хлiба.

Коли ми вийшли з-за столу, я запропонував маркiзi руку, провiв ii до вiтальнi, а тодi швидко вернувся i дав лакеевi, котрий слугував менi при столi, оте едине шести-франкове екю, володiючи яким, я так захоплено будував собi надхмарнi палаци.

– Через тиждень, – розповiдав далi Робер, – впевнившись, що французи й не думають нiкого гiльйотинувати, маркiз дель Донго вернувся з берегiв Комо,[31 - Комське озеро (озеро Комо) – мальовниче озеро на пiвночi Італii.] iз родинного замку Грiанта, куди вiн хоробро шаснув з наближенням нашоi армii, покинувши на поталу вiйни свою молоду вродливу дружину та сестру. Маркiзова ненависть до нас дорiвнювала його боягузтву, тобто була безмiрна; смiшно було дивитися на блiде, опасисте обличчя цього святенника, коли вiн аж стелився передi мною. Тiльки-но вiн повернувся в Мiлан, як на другий день менi видали три лiктi[32 - Лiкоть – старовинна «природна» мiра довжини, дорiвнювала приблизно довжинi людськоi лiктевоi костi, вiд 38 до 48 см.] сукна й двiстi франкiв з шестимiльйонноi контрибуцii, – я знову вбився в пiр'я i став за кавалера своiм господиням, бо почалися бали».

Історiя лейтенанта Робера була подiбна до iсторii всiх французьких солдатiв, – замiсть кепкувати зi злиднiв вiдважних цих воякiв, до них вiдчували жаль i полюбили iх.

Пора несподiваного щастя й сп'янiння тривала лише два коротких роки; шаленство, яке охопило усiх людей, було таке безмiрне, що пояснити його можна тiльки одним iсторичним i глибоким мiркуванням: цей народ нудьгував цiле столiття.

Колись у дворах Вiсконтi й Сфорца,[33 - Вiсконтi, Сфорца – правлячi мiланськi герцоги з кiнця XIII – початку XIV до середини XVI ст.] славетних герцогiв мiланських, панувало любострастя, притаманне пiвденним краям. Але вiд 1624 року, коли Мiлан захопили iспанцi, мовчазнi, бундючнi й недовiрливi правителi, яким скрiзь увижався бунт, веселiсть пропала. Низи, наслiдуючи своiх повелителiв, бiльше поривалися мстити за найменшу кривду ударом кинджала, нiж тiшитися кожною миттю життя.

З 15 травня 1796 року, коли французи вступили до Мiлана, i до квiтня 1799 року, коли iх звiдти вигнали пiсля поразки пiд Кассано,[34 - Кассано – мiсто в Ломбардii, пiд яким 27.IV. 1799 р. французьке вiйсько було розбите росiйсько-австрiйською армiею.] всюди панувала шалена радiсть, веселощi, насолода, забуття всiх гнiтючих приписiв чи принаймнi здорового глузду, i навiть старi купцi-мiльйонери, старi лихварi, нотарi перестали якийсь час супитися i ганятися за наживою.

Лише кiлька родин високоi знатi, нiби роздратованi повсюдною веселiстю i буянням усiх сердець, повiд'iжджали до своiх маеткiв. Щоправда, цi благороднi й заможнi родини були вирiзненi невигiдним для них чином при розкладцi контрибуцii на потреби французького вiйська.

Обурений такими святковими веселощами, маркiз дель Донго один iз перших сховався до свого пишного замку Грiанта, неподалiк мiста Комо, куди дами незабаром привезли й лейтенанта Робера. Цей замок колись був фортецею, i за розташуванням, мабуть, не мае собi рiвного в свiтi, бо стоiть на високому плоскогiр'i, що здiймаеться на сто п'ятдесят футiв[35 - Фут – мiра довжини, прибл. 0,3 м.] над чудовим озером, бiльшу частину якого можна бачити з вiкон. Предки маркiза дель Донго збудували замок ще в п'ятнадцятому сторiччi, як про це свiдчили мармуровi плити з дворянським гербом; там збереглися пiдйомнi мости i глибокi рови, правда, вже без води. А проте мури в вiсiмдесят футiв заввишки i в шiсть футiв завтовшки могли служити добрим захистом вiд раптового нападу, i тому пiдозрiливий маркiз цим замком дуже дорожив. Оточивши себе двадцятьма п'ятьма – тридцятьма лакеями, яких вiн вважав вiдданими служниками, певне, за те, що вони вiд нього не чули iншоi мови, крiм лайки, маркiз потерпав тут за свою шкуру менше, нiж у Мiланi.

Його страх не був безпiдставний: маркiз досить жваво листувався iз шпигуном, якого Австрiя тримала на швейцарському кордонi, за три лье вiд Грiанти, щоб вiн сприяв утечi вiйськовополонених, захоплених французами в битвах, а це могло не дуже припасти до смаку французьким генералам.

Свою молоду дружину маркiз залишив у Мiланi. Вона керувала там родинними справами, мала за обов'язок домовлятися про розмiри контрибуцiй, накладених на casa del Dongo,[36 - Палац дель Донго (iтал.)] як кажуть в Італii, i намагалася зменшити iх, що змушувало ii зустрiчатися з магнатами, якi погодились обiйняти громадськi посади, а також з iншими впливовими, хоч i не родовитими, особами. Тим часом у родинi дель Донго сталася неабияка подiя. Маркiз знайшов нареченого для своеi юноi сестри Джiни, чоловiка дуже багатого й знатного. Але жених пудрив волосся, i тому Джiна завжди зустрiчала його вибухом реготу, а незабаром вона вчинила шаленство – одружилася з графом П'етранерою. Був вiн, треба визнати, чоловiк статечний i вродливий з лиця, але зубожiлого дворянського роду i, на довершення нещастя, палкий прихильник нових iдей. П'етранера був молодшим лейтенантом iталiйського легiону,[37 - Італiйський легiон – один з iноземних легiонiв (вiйськових загонiв вiд 3 до 6 тисяч солдатiв), створений пiсля першого iталiйського походу Наполеона (1795–1797). Легiони входили до складу французькоi армii.] що збiльшувало маркiзову досаду.

Минуло два роки, сповненi щастя й шалених веселощiв. Паризька Директорiя,[38 - Директорiя – уряд Францii з 1795 по 1799 p… виконавча влада належала п'яти директорам.] намагаючись показати себе вже досить мiцною владою, почала виявляти смертельну ненависть до всiх, хто не був пересiчною особою. Генерали-нездари, поставленi нею на чолi iталiйськоi армii, програвали битву за битвою на тих самих веронських рiвнинах, якi два роки тому були свiдками чудес, здiйснених пiд Арколе i Лонато.[39 - Арколе i Лопато – селища в Пiвнiчнii Італii, де Наполеон 1796 р. перемiг австрiйськi вiйська.] Австрiйцi пiдiйшли до Мiлана. Лейтенант Робер, уже призначений командиром батальйону i поранений у битвi пiд Кассано, востанне гостював у своеi приятельки маркiзи дель Донго. Прощання було сумне. Разом з Робером поiхав i граф П'етранера, який супроводжував французiв у iхньому вiдступi до Новi.[40 - Новi – мiсто в Ломбарди, пiд яким у серпнi 1799 р. австрiйська армiя розбила французькi вiйська.] Молодiй графинi брат вiдмовився виплатити половину батькiвськоi спадщини, i вона поiхала за армiею звичайним возом.

Настала та доба реакцii й повернення до давнiх поглядiв, яку мiланцi називають «i tredici mesi» («тринадцять мiсяцiв»), оскiльки, на iхне щастя, цей рецидив мракобiсся справдi тривав лише тринадцять мiсяцiв – до битви пiд Маренго.[41 - Маренго – село в Ломбарди, пiд яким у червнi 1800 р. Наполеон розбив австрiйську армiю, пiсля чого оволодiв усiею Пiвнiчною Італiею.] Все старе луб'я, всi понурi святенники позводили голови, захопили стерно влади й заходились орудувати суспiльством. Незабаром цi добромиснi люди, що зберегли вiрнiсть давньому режимовi, пустили чутку, нiби Наполеона повiсили в Єгиптi мамелюки,[42 - Мамелюки – в час египетського походу Наполеона (1798) феодальнi володарi Єгипту.] адже вiн давно заслуговував шибеницi.

Серед дворян, якi досi вiдсиджувались по своiх замках i пiсля повернення прагнули кровi, особливо скаженiв маркiз дель Донго. А завдяки своiм вкрай реакцiйним поглядам маркiз швидко став на чолi партii. Члени цiеi партii, люди пристойнi, коли не мали чого боятися, але нинi все ще охопленi страхом, зумiли обплутати австрiйського генерала. Генерал, людина загалом не злостива, пiддавшись на iхнi умовляння, вирiшив, що суворiсть – найумiлiша полiтика, i звелiв заарештувати сто п'ятдесят патрiотiв, а то були на той час найкращi люди Італii.

Незабаром iх вивезли в бухти Каттаро,[43 - Каттаро – австрiйська фортеця в Далмацii (територiя нинiшньоi Югославii); 1800 p. y цiй фортецi було ув'язнено 32 мiланських лiберали. Тi з них, хто залишився живим, повернулись до Мiлана у серпнi 1801 р.] кинули в пiдземнi печери, i вогкiсть, а головне голод, швидко й бездоганно винесли вирок цим «лайдакам».

Маркiз дель Донго дiстав високу посаду. А оскiльки до численних його чудових рис долучалася й огидна скнарiсть, то вiн прилюдно вихвалявся, що не послав жодного шеляга сестрi, графинi П'етранера. Все ще безтямно закохана, вона, не бажаючи розлучатися з чоловiком, разом iз ним пухла з голоду у Францii. Добра маркiза дель Донго була в розпуцi; нарештi iй поталанило викрасти кiлька дрiбних дiамантiв зi своеi шкатулки з коштовностями, якi ii чоловiк вiдбирав у неi щовечора i замикав у кованiй скринi, що стояла пiд його лiжком. Маркiза принесла чоловiковi вiсiмсот тисяч франкiв посагу, а дiставала вiд нього щомiсяця вiсiмдесят франкiв на особистi витрати. Всi тринадцять мiсяцiв, коли французiв не було у Мiланi, ця несмiлива жiнка ходила в чорнiй сукнi, знаходячи рiзнi приводи для жалоби.

Признаемося, що, за прикладом багатьох маститих письменникiв,[44 - Маеться на увазi роман англiйського письменника-сентименталiста Лоренса Стерна (1713–1768) «Життя й переконання Трiстрама Шендi» (1767), дiя якого починаеться задовго до народження героя.] ми почали оповiдь про свого героя за рiк до його народження. Власне, головною дiйовою особою цього роману е не хто iнший, як Фабрiцiо Вальсерра marchesino[45 - Вимовляеться – «маркезiно». За мiсцевими звичаями, запозиченими з Нiмеччини, цей титул надаеться маркiзовим синам, «контшо» – графовим синам, «контессiна» – графовим донькам тощо (Прим. автора).] дель Донго, як кажуть у Мiланi. Вiн побажав з'явитись на свiт саме тодi, коли прогнали французiв, i волею випадку був другим сином маркiза дель Донго, того самого вельможi, про якого читачевi вже дещо вiдомо, а саме, що в нього було пухке й блiде обличчя, облеслива посмiшка i безмежна ненависть до нових iдей. Спадкоемцем усього родинного маетку маркiза був старший син дель Донго, Асканьо, – викапаний батько. Йому було вiсiм рокiв, а Фабрiцiо два, коли генерал Бонапарт, якого всi родовитi особи вважали давно повiшеним, зненацька перейшов Сен-Бернарський перевал[46 - Сен-Бернарський перевал – в Альпах, мiж Італiею та Францiею (малий) i Швейцарiею (великий).] i вступив до Мiлана – унiкальний випадок в iсторii; уявiть собi цiлий народ, ошалiлий вiд радостi. За кiлька днiв Наполеон виграв битву пiд Маренго. Все iнше зрозумiло без слiв. Сп'янiння мiланцiв сягнуло межi, але тепер до радостi долучалася думка про помсту: цей добрий народ навчили вже ненавидiти. Незабаром вернулися з вигнання тi з небагатьох патрiотiв, що вижили в бухтах Каттаро; iхне повернення перетворилося в нацiональне свято. Блiдi, схудлi в'язнi, з великими, здивованими очима дивно вирiзнялися на тлi нестримноi радостi, що буяла довкола. Для найзаплямованiших вельмож iхне повернення стало сигналом до втечi. Маркiз дель Донго один iз перших утiк до замку Грiанта. В багатьох родовитих сiм'ях батьки були сповненi ненавистi й страху, зате дружини й доньки, згадуючи, скiльки втiхи принiс iм перший вступ французiв у Мiлан, з жалем думали про тодiшнi веселi бали i вiдразу пiсля взяття Маренго заходилися влаштовувати iх у Casa Tanzi.[47 - В Бальному палацi (iтал.).] Через кiлька днiв пiсля перемоги французький генерал,[48 - Французький генерал – генерал Гiйом-Марi Брюн (1763–1815), згодом маршал, прийняв командування iталiйською армiею Наполеона в серпнi 1800 р.] чиiм обов'язком було пiдтримувати спокiй у Ломбардii, помiтив, що всi орендарi дворянських земель i всi сiльськi баби вже й думати забули про блискучу перемогу пiд Маренго, яка змiнила долю Італii i повернула французам за один день тринадцять фортець; у всiх тiльки й було на думцi пророцтво святого Джовiти, першого покровителя Брешii. За цим священним пророцтвом виходило, нiби фортунi Наполеона та французам прийде край рiвно через тринадцять тижнiв пiсля Маренго. На виправдання маркiза дель Донго та iнших лихих, озлоблених землевласникiв треба сказати, що вони щиро повiрили пророцтву. Всi тi людцi не прочитали за свое життя i чотирьох книжок. Тепер вони вiдверто готувалися в дорогу, збираючись повернутись до Мiлана через тринадцять тижнiв. Але час минав i приносив новi успiхи Францii. Повернувшись до Парижа, Наполеон мудрими декретами врятував революцiю вiд внутрiшнiх ворогiв, як вiн врятував ii пiд Маренго вiд навали чужинцiв. Тодi ломбардськi дворяни, що поховалися по своiх замках, дiйшли переконання, що спочатку не зрозумiли передбачення святого покровителя Брешii: йшлося не про тринадцять тижнiв, а, звiсно, про тринадцять мiсяцiв. Збiгло тринадцять мiсяцiв, а успiхи французiв, здавалося, множилися з кожним днем.

Згадаймо мимохiдь про десятирiччя поступу i добробуту, що тривало вiд 1800 до 1810 року. Майже все це десятирiччя Фабрiцiо провiв у замку Грiанта серед селянських дiтлахiв, бився з ними навкулачки i нiчого не вчився, навiть грамоти. Потiм його послали до Мiлана в колегiю отцiв езуiтiв. Маркiз вимагав, щоб сина познайомили з латиною не за творами давнiх авторiв, де тiльки й мови, що про республiку, а за пишним фолiантом, оздобленим понад сотнею гравюр, шедевром майстрiв XVII сторiччя; то була iсторiя роду Вальсерра маркiзiв дель Донго; видрукував його латинською мовою 1650 року Фабрiцiо дель Донго, архiепископ пармський.[49 - Архiепископ – у католицькiй церквi керiвник кiлькох церковних округiв.] Представники роду Вальсерра прославилися на вiйнi; гравюри зображували сцени битв, на яких той чи iнший носiй цього iменi рубав мечем ворогiв. Книжка дуже подобалася хлопцевi. Мати, що обожнювала його, дiставала iнодi вiд чоловiка дозвiл поiхати до Мiлана провiдати сина, та оскiльки маркiз нiколи не давав iй грошей на такi поiздки, вона iх позичала в невiстки, доброi графинi П'етранера. Пiсля повернення французiв графиня стала однiею з найблискучiших дам при дворi принца Євгенiя,[50 - Принц Євгенiй – пасинок Наполеона Євгенiй Богарне (1781–1824), з 1805 по 1814 pp. вiце-король створеного Наполеоном Італiйського королiвства.] вiце-короля Італii.

Коли Фабрiцiо пiшов до першого причастя, вона домоглася вiд маркiза, який усе ще був у добровiльному вигнаннi, дозволу вряди-годи забирати небожа з колегii до себе. Вона вирiшила, що цей своерiдний, розумний хлопчик, дуже поважний i вродливий, аж нiяк не псуватиме вiтальнi свiтськоi жiнки, хоча вiн неприторенний неук i ледве вмiе писати. Графиня в усе вкладала притаманну iй палкiсть i пообiцяла свою пiдтримку ректоровi колегii, якщо ii небiж Фабрiцiо досягне блискучих успiхiв у навчаннi i дiстане наприкiнцi року нагороди. Мабуть, саме щоб дати йому змогу заслужити цi нагороди, вона брала його з колегii щосуботи, а назад вiдвозила лише в середу або в четвер. Єзуiти, хоч i користалися заступництвом принца Євгенiя, були вигнанi з краiни[51 - Заснована 1534 р. Ігнатiем Лойолою католицька церковна органiзацiя (орден) езуiтiв (тобто товариство Ісуса), вiдома своiми мерзенними iнтригами. На початку XIX ст. формально вигнанi з бiльшостi европейських краiн, вони все ж напiвлегально проникали в них, зокрема в Італiю, нерiдко виступаючи в ролi вихователiв молодi.] за законами королiвства. Отож ректор колегii, неабиякий полiтик, збагнув, як корисно для нього приятелювати з впливовою придворною дамою. Вiн утримався нарiкати на прогули Фабрiцiо, i хлопець, залишаючись усе тим самим неуком, отримав наприкiнцi року першi нагороди з п'яти дисциплiн. Звичайно, графиня П'етранера в супроводi свого чоловiка, дивiзiйного гвардiйського генерала та кiлькох сановникiв iз почту вiце-короля прибула до отцiв езуiтiв i спостерiгала церемонiю роздачi нагород вiдмiнникам. Ректор дiстав похвалу вiд свого начальства.

Графиня забирала небожа на всi пишнi свята, якими було ознаменовано надто коротке правлiння доброго принца Євгенiя. Своею владою вона зробила Фабрiцiо гусарським офiцером, i вiн у дванадцять рокiв уже носив гусарський мундир. Якось графиня, захоплена його хвацьким виглядом, попросила принца призначити його пажем,[52 - Паж – почесний придворний служитель, юнак-дворянин.] що означало б примирення роду дель Донго з новим урядом. Наступного дня графинi довелося пустити в хiд увесь свiй вплив, щоб ублагати принца забути про ii прохання, хоча для виконання його бракувало лише батькiвськоi згоди майбутнього пажа, але в згодi, безперечно, було б вiдмовлено i дуже рiзко. Сестрин вибрик перелякав маркiза-фрондера,[53 - Фрондер – феодальний дворянин, який був в опозицii до влади абсолютного монарха; «фронда» – реакцiйний дворянський рух у Францii середини XVII ст. проти абсолютизму Людовiка XIV.] i вiн знайшов привiд, щоб вернути юного Фабрiцiо до Грiанти. Графиня глибоко зневажала брата, вважаючи його понурим дурнем, що може стати лихим, коли дати йому волю. Але вона до нестями любила Фабрiцiо i, порушивши задля нього десятилiтню мовчанку, написала маркiзовi, вимагаючи прислати до неi небожа. Лист залишився без вiдповiдi.

Таким чином, Фабрiцiо повернувся до грiзного замку, збудованого його найвойовничiшими предками, i вся здобута ним наука обмежувалася рушничними прийомами та вмiнням гарцювати верхи: граф П'етранера, що так само, як i його дружина, обожнював Фабрiцiо, часто садовив хлопця на коня i брав iз собою на паради.

Коли Фабрiцiо приiхав до Грiанти, очi його були ще червонi вiд слiз, що iх вiн пролив, розлучаючись iз тiткою та ii пишними вiтальнями, а вдома тiльки мати й сестри зустрiли його палкими пестощами. Батько зачинився в кабiнетi зi старшим сином маркезiно Асканьо. Вони складали шифрованi листи, якi мали честь бути посланими до Вiдня. Батько i син з'являлися тiльки за столом. Маркiз поважно запевняв, що навчае свого спадкоемця, як вести подвiйнi записи прибуткiв, що надходили натурою з кожного маетку. Насправдi вiн занадто дорожив своею владою, щоб утаемничувати в такi справи навiть сина i спадкоемця всiх його майоратних володiнь. Вiн посадив Асканьо шифрувати депешi – на п'ятнадцять-двадцять сторiнок кожна, – якi надсилав двiчi-тричi на тиждень до Швейцарii, звiдки iх переправляли до Вiдня. Маркiз гадав, що вiн знайомить своiх законних володарiв iз внутрiшнiм становищем iталiйського королiвства. І, хоча цього становища вiн i сам не знав, його листи мали великий успiх. І ось чому: маркiз посилав надiйного агента на битий шлях рахувати солдатiв якогось французького чи iталiйського полку, що мiняв гарнiзон, i в своему донесеннi вiденському двору намагався принаймнi на чверть применшити iхню кiлькiсть. Такi листи, до речi, вкрай безглуздi, мали одну добру рису: вони заперечували правдивi донесення, i тому подобалися монарховi. Недарма ще до повернення Фабрiцiо в Грiанту камергерський мундир[54 - Камергерський мундир – особливий мундир, який носять камергери (придворне звання чиновникiв).] маркiза прикрасила п'ята зiрка вищого австрiйського ордена. Правда, вiн, на свiй превеликий жаль, не насмiлювався вбиратися в мундир поза стiнами кабiнету, але нiколи не дозволяв собi диктувати депешi iнакше, як у цьому гаптованому золотом парадному костюмi i при всiх орденах. Інший одяг означав би недостатню пошану до монарха.

Мати була зачарована вродою свого меншого сина. Проте вона зберегла звичку писати кiлька разiв на рiк генераловi графовi д'А ***, як звали тепер колишнього лейтенанта Робера, а брехати тим, кого вона кохала, маркiза не вмiла. Добре перевiривши сина, вона вжахнулася з його неуцтва.

«Якщо навiть менi, хоча я нiчогiсiнько не знаю, вiн здаеться неосвiченим, то Робер, людина така вчена, вважав би, що вiн зовсiм невiглас, а сьогоднi годi зробити кар'еру без особистих заслуг», – думала вона.

Не менше ii вразила i ще одна особливiсть Фабрiцiо: вiн дуже дбав про всi догмати вiри, прищепленi йому езуiтами. Маркiза й сама була вельми побожна, проте фанатична святобливiсть хлопця налякала ii. «Якщо маркiзовi стане розуму скористатися цим засобом впливу, вiн вiднiме в мене синову любов». Вона вилила чимало слiз, i ii палка прив'язанiсть до Фабрiцiо зросла ще бiльше.

Життя в замку, де снувало тридцять-сорок служникiв, було страшенно нудне. Отож Фабрiцiо цiлi днi пропадав на полюваннi або катався в човнi на озерi. Незабаром вiн зiйшовся з вiзниками i стаенними, всi вони були завзятими прихильниками французiв i вiдверто кепкували з набожних лакеiв, що несли службу при особi маркiза чи його старшого сина. Головною темою глузування з цих поважних лакеiв був iхнiй звичай пудрити волосся на зразок своiх панiв.




Роздiл другий


Як Веспер[55 - Веспер – латинська назва планети Венери, тобто – вечiрня зiрка.] обрiй нам пiтьмою пригаса,

Дивлюсь я з гадкою про завтра в небеса:

Там пише Бог розбiрливо доволi

Усiх створiнь майбутнi судьби-долi.

Інодi, зглянувшись на нас, на сiромах,

Береться вiн згори показувать нам шлях.

Свiтила в небесах – то знаки променястi

Про те, якi нас ждуть утiхи i напастi;

Та людям, простим смертним, не дано

Читати це його вогненне письмено.[56 - Епiграф узято з 4-i строфи «Елепi» великого французького поета епохи Вiдродження П'ера де Ронсара (1524–1585).]

    Ронсар

Маркiз вiдчував люту ненависть до освiти. «Ідеi, тiльки iдеi, – казав вiн, – занапастили Італiю». Вiн не уявляв, як погодити цей священний жах перед наукою з обов'язковою потребою вдосконалювати освiту Фабрiцiо, так блискуче почату в езуiтськiй колегii. Вiн вважав, що найбезпечнiше доручити доброму абатовi Бланесу, священиковi грiантськоi церкви, далi навчати сина латинськоi мови. Але для цього треба було, щоб панотець сам ii знав, а вiн ставився до неi зневажливо, i його знання латини обмежувалося тим, що панотець читав напам'ять молитви, поданi в молитовнику, та вмiв так-сяк розтлумачити iхнiй змiст своiм парафiянам. А проте абата шанували i навiть побоювалися в усiй парафii: вiн завжди казав, що славетне пророцтво святого Джовiти, заступника Брешii, справдиться не через тринадцять тижнiв i навiть не через тринадцять мiсяцiв. Розмовляючи про це в гуртi вiрних приятелiв, вiн додавав, що цифру тринадцять слiд тлумачити зовсiм iнакше, i багато хто неабияк здивувався б, якби можна було про все говорити вiдверто (1813)!

Рiч у тiм, що абат Бланес, чоловiк винятковоi порядностi й чесноти, до того ж розумний, цiлi ночi проводив на дзвiницi: вiн схибнувся на астрологii. Весь день просиджував вiн над складними пiдрахунками, з'ясовуючи сполучення i взаеморозташування зiрок, а бiльшу частину ночi стежив за iхнiм рухом у небi. Через убогiсть священик мав до своiх послуг лише один прилад – пiдзорну трубу з довгим картонним цилiндром. Можна уявити, як зневажав вивчення мов той, хто ставив за мету життя визначати точнi строки краху iмперiй i приходу революцiй, що перетворюють лице свiту. «Хiба я щось бiльше довiдався про коня, – казав вiн Фабрiцiо, – вiдтодi як мене навчено, що латиною вiн називаеться equus?»

Селяни боялися абата Бланеса, вважаючи його великим чаклуном. Вiн не розвiював цiеi iлюзii: страх, який будила його нiчна вахта на дзвiницi, перешкоджав iм красти. Священики сусiднiх церков, заздрячи впливу свого спiвбрата на паству, ненавидiли його. Маркiз дель Донго ставився з презирством до нього тому, що як на людину низького стану вiн, мовляв, забагато мудруе. Фабрiцiо шанував його як Бога i на догоду йому iнодi займався цiлi вечори обчислюванням, додаючи i множачи величезнi числа. Потiм вiн видирався на дзвiницю: була то велика ласка, якоi абат Бланес нiколи не робив нiкому, але вiн любив хлопця за його щирiсть. «Якщо з тебе не вийде лицемiр, – казав вiн вихованцевi, – то виростеш справжньою людиною».

Двiчi-тричi на рiк Фабрiцiо, одчайдух i вигадник у дитячих iграх, тонув в озерi i лише чудом рятувався. Вiн верховодив у всiх ризикованих наскоках селянськоi дiтлашнi Грiанти та Каденабii. Цi пустуни добували ключi i пiд покровом темноi ночi вiдмикали колодки бiля ланцюгiв, якими рибалки прив'язують човни до прибережних дерев i каменюк. Треба зауважити, що на озерi Комо рибалки закидають перемети далеченько вiд берега. До верхнього кiнця волосiнi у них прив'язана дощечка, прикрiплена на корку, а на дощечцi прилаштований гнучкий лiщиновий прут з дзвiночком, який теленькае щоразу, як риба клюе.

Головною метою таких нiчних експедицiй, очолюваних Фабрiцiо, було оглянути перемети, перш нiж рибалки почують попереджувальне калатання дзвiночкiв. Для цих зухвалих походiв обирали буряну пору i випливали човном за годину до свiтання. Сiдаючи в човен, хлопцi уявляли, що наражаються на велику небезпеку, – вiд цього iхня пригода ставала романтичнiшою, i, наслiдуючи своiх батькiв, вони щиро бубонiли «Ave, Maria».[57 - «Радуйся, дiво Марiе» (лат.)] Отож часто траплялося, що перед вiдчалюванням, а вiдчалювали одразу пiсля молитви, Фабрiцiо дуже бентежила та чи iнша прикмета. Забобони були единим наслiдком його участi в астрологiчних сеансах абата Бланеса, чиiм пророцтвам вiн, одначе, анiтрохи не вiрив. Надiлений буйною уявою Фабрiцiо бачив у цих прикметах безперечний успiх або неминучу невдачу, а що в усiй ватазi вдачу вiн мав найрiшучiшу, товаришi потроху призвичаiлися вiрити його ворожбi. І якщо тiеi митi, коли хлоп'ята залiзали в човен, берегом проходив священик або лiворуч злiтав крук, вони поквапливо замикали колодку причального ланцюга й вертались додому спати. Отож абат Бланес не подiлився з Фабрiцiо знаннями в такiй важкiй науцi, як астрологiя, але, сам того не вiдаючи, прищепив йому безмежну вiру в рiзнi прикмети.

Маркiз добре усвiдомлював, що через якусь прикру випадковiсть при шифрованому листуваннi вiн може потрапити в цiлковиту залежнiсть вiд сестри. Тому щороку до дня святоi Анджели, тобто до iменин графинi П'етранера, Фабрiцiо дозволялось на тиждень з'iздити до Мiлана. Сподiванням на цей тиждень або спогадом про нього вiн жив цiлiсiнький рiк. Маркiз давав синовi для такоi поiздки, дозволеноi в iм'я полiтики, чотири екю i, як завжди, нiчого не давав дружинi, яка супроводила хлопця. Але напередоднi подорожi посилали через мiсто Комо кухаря, шестеро лакеiв i вiзника з двома кiньми, отож у Мiланi маркiза мала до послуг карету, а обiд щодня готували на дванадцять персон.

Спосiб життя фрондера маркiза дель Донго був, звiсно, не вельми веселий, зате дворянськi родини, що наважувались так жити, неабияк багатiли. Маркiз мав понад двiстi тисяч лiврiв[58 - Лiвр – старовинна французька грошова одиниця до введення в 1799 р. франка.] ренти, але не витрачав i чвертi цих грошей: вiн жив надiями. Цiлих тринадцять лiт, вiд 1800 до 1813 року, вiн був постiйно i твердо впевнений, що не мине й пiвроку, як Наполеона скинуть. Легко уявити, як вiн зрадiв, довiдавшись на початку 1813 року про крах на Березинi. Почувши звiстку про взяття Парижа[59 - Розгром наполеонiвськоi армii в листопадi 1812 р. росiйськими вiйськами та партизанами на р. Березинi в Бiлоруси. В квiтнi 1814 р. росiйська армiя зайняла Париж, а 12 квiтня того ж року Наполеон зрiкся престолу.] i зречення Наполеона, вiн мало не збожеволiв. Тут вiн дозволив собi найобразливiшi вихватки проти своеi дружини й сестри. І нарештi пiсля чотирнадцяти рокiв чекання йому випала невимовна радiсть бачити, як вертаеться до Мiлана австрiйська армiя. Австрiйський генерал за вказiвкою, отриманою з Вiдня, привiтав маркiза дель Донго вельми поштиво, навiть шанобливо. Йому одразу запропонували одну з найголовнiших адмiнiстративних посад, i вiн прийняв ii як заслужену нагороду. Старший син його в чинi лейтенанта був зарахований до аристократичного полку австрiйськоi монархii, проте молодший нi за що не хотiв прийняти запропоноване йому звання кадета.[60 - Кадет – солдат-дворянин.] Трiумф, яким маркiз тiшився вкрай зухвало, тривав лише кiлька мiсяцiв, а потiм фортуна вiдвернулася вiд нього. Хистом державного мужа маркiз нiколи не вiдзначався, а чотирнадцять рокiв сiльського життя в товариствi лакеiв, нотаря i домашнього лiкаря та дратiвливiсть, викликана початком старостi, зробили з нього зовсiм таки нiкчему. А проте пiд австрiйським врядуванням неможливо було утриматися на важливiй посадi, не маючи особливих талантiв, необхiдних за такоi повiльноi i складноi, але суворо продуманоi системи правлiння цiеi староi iмперii. Помилки маркiза дель Донго обурювали його пiдлеглих, а iнодi навiть гальмували весь перебiг справ. Промови цього запеклого монархiста дратували населення, яке бажано було приспати й тримати в безпечнiй байдужостi. Якось маркiз довiдався, що його величнiсть задовольнив його прохання про вiдставку i звiльнив з посади, але водночас дав йому пост помiчника головного мажордома Ломбардсько-венецiанського королiвства.[61 - Мажордом… королiвства – управитель королiвських палацiв у королiвствi, з 1814 р. залежному вiд Австрii.] Маркiз був обурений, вважав себе жертвою кричущоi несправедливостi i навiть надрукував у газетi «Лист до друга», дарма що люто ненавидiв свободу друку. Нарештi вiн написав iмператоровi, що всi його мiнiстри запроданцi, бо всi вони якобiнцi.[62 - Якобiнцi – революцiйнi демократи-республiканщ часiв французькоi революцii 1789–1794 pp., члени клубу, що засiдав у примiщеннi святого Якова.] Потiм вiн iз сумом повернувся до свого замку Грiанта. Тут його чекала втiшна новина. Пiсля повалення Наполеона деякi могутнi в Мiланi особи влаштували вбивство на вулицi графа Прiни,[63 - Прiна Йосиф (1766–1814) – мiнiстр фiнансiв при владi Наполеона в Італii, вбитий пiсля його падiння натовпом, пiдбуреним дворянами та духiвництвом.] колишнього мiнiстра iталiйського короля i людини вельми поважноi. Граф П'етранера, важачи головою, намагався врятувати мiнiстра, якого юрба била парасольками, до того ж мордування тривало п'ять годин. Графа Прiну мiг врятувати один мiланський священик, сповiдник маркiза дель Донго, вiдчинивши гратчастi дверi церкви Сан-Джованнi, коли волокли нещасного мiнiстра i навiть ненадовго залишили бiля церкви, кинувши його в риштак. Проте священик глумливо вiдмовився вiдчинити браму, i за це маркiз через пiвроку радо виклопотав для нього велике пiдвищення.

Маркiз ненавидiв графа П'етранеру: не мавши навiть п'ятдесяти лiврiв ренти, його зять почував себе щасливим та ще вперто зберiгав вiрнiсть тому, чому поклонявся усе життя, i зухвало обстоював дух безсторонньоi справедливостi, що в маркiзових очах було мерзенним якобiнством. Служити австрiйцям граф вiдмовився. Ця вiдмова дiстала належну оцiнку, i через кiлька мiсяцiв по смертi Прiни тi, хто оплатив його вбивство, домоглися ув'язнення генерала П'етранери. У вiдповiдь графиня, його дружина, взяла подорожну й зажадала поштових коней, збираючись скакати до Вiдня i розповiсти всю правду iмператоровi. Вбивцi графа Прiни злякалися, один iз них, кузен панi П'етранери, опiвночi, за годину до ii вiд'iзду у Вiдень, принiс наказ про звiльнення ii чоловiка. Другого дня австрiйський генерал викликав до себе графа П'етранеру, дуже ласкаво прийняв його i запевнив, що невдовзi питання про пенсiю йому, вiдставному офiцеровi, розв'яжеться в найвигiднiший спосiб. Хоробрий генерал Бубна,[64 - Бубна – граф Бубна-Лiтщ Фердiнанд (1772–1825), австрiйський фельдмаршал; пiсля падiння Наполеона командував австрiйською армiею в Італii.] людина розумна i щира, був вражений убивством Прiни та графовим ув'язненням.

По тiй бурi, вiдверненiй непохитнiстю вдачi, подружжя перебивалось пенсiею, якоi iм не довелося довго чекати завдяки сприянню генерала Бубни.

На щастя, уже п'ять чи шiсть рокiв графиня приятелювала з багатим молодиком; той, будучи також i графовим другом, залюбки надавав до послуг подружжя найкращу в Мiланi упряжку англiйських коней, власну ложу в театрi Ла Скала[65 - Ла Скала – уславлений театр опери та балету в Мiланi, збудований 1778 р.] i свiй замiський палац. Проте палкий на вдачу граф, що був свiдомий своеi доблестi, в хвилини гнiву дозволяв собi гострi вихватки. Якось на полюваннi один з молодих людей, що воював пiд iншими прапорами, висмiяв хоробрiсть воякiв Цiзальпiнськоi республiки.[66 - Цiзальпiнська республiка – створена 1797 р. Наполеоном у Пiвнiчнiй Італii, проiснувала до 1805 р.] Граф дав йому ляпаса, тут же на мiсцi противники стрiлялися; в оточеннi цих молодих людей граф вийшов до бар'еру сам, без секундантiв, i був убитий. Багато чуток ходило про цю дивну дуель, i тi, хто брав у нiй участь, передбачливо вирушили подорожувати по Швейцарii.

Зате графинi аж нiяк не була властива безглузда мужнiсть, яку називають покiрнiстю долi, мужнiсть дурнiв, ладних, не кажучи й слова, дати себе повiсити. Чоловiкова смерть надзвичайно ii розгнiвила. Вона зажадала, щоб Лiмеркатi, тому багатому молодиковi, який був ii приятелем, теж заманулося вирушити в подорож, щоб вiн розшукав у Швейцарii вбивцю графа П'етранери i вiдплатив йому рушничним пострiлом чи ляпасом.

Лiмеркатi визнав цей план безглуздим, i графиня переконалася, що презирство убило в нiй любов. Та все ж вона подвоiла увагу до Лiмеркатi. Їй захотiлося розпалити в ньому кохання, а потiм кинути його i цим довести до розпачу. Щоб такий задум помсти зрозумiли французи, скажу, що в Ломбардii, краю досить вiддаленому вiд нашоi Францii, через нещасливе кохання ще й досi впадають у розпач. Графиня П'етранера, яка навiть у жалобi затьмарювала всiх суперниць, почала кокетувати з найблискучiшими салонними левами, i один iз них, граф H ***, який завжди казав, що Лiмеркатi трохи незграбний, трохи мiшкуватий для такоi розумницi, до безтями закохався в неi. Тодi вона написала Лiмеркатi:



«Чи можете ви бодай раз у життi вчинити як розумна людина? Уявiть, що ви нiколи не знали мене.

Прошу прийняти запевнення в деякiй зневазi до вас.

    Ваша покiрна слуга
    Джiна П'етранера»

Прочитавши цю записку, Лiмеркатi поiхав до одного зi своiх маеткiв. Кохання його спалахнуло з новою силою, вiн шаленiв, нахвалявся пустити собi кулю в лоб, а це рiч нечувана в тих краях, де вiрять у пекло. Прибувши до села, вiн одразу написав графинi, пропонуючи iй руку, серце i двiстi тисяч ренти. Листа вона повернула нерозпечатаним, пославши його з грумом графа H***. Цiлi три роки провiв Лiмеркатi в селi; кожнi два мiсяцi вiн приiздив до Мiлана, але не мав одваги залишитись там i набридав приятелям патяканням про свое палке кохання до графинi i ii колишню прихильнiсть до нього. Попервах вiн завжди додавав, що з графом H*** вона занапастить себе, що такий зв'язок ii безчестить.

Насправдi графа H*** графиня нiтрохи не кохала i заявила йому про це, як тiльки цiлком переконалася в розпачi Лiмеркатi. Граф, людина свiтська, просив графиню не розголошувати гiркоi правди, яку вона йому повiдомила.

– Будьте великодушнi, – додав вiн, – приймайте мене, виявляючи всi зовнiшнi знаки уваги, якими вщедряють щасливих коханцiв, i, може, менi тодi пощастить зберегти належне мiсце в свiтському товариствi.

Пiсля такоi геройськоi заяви графиня вiдмовилась користуватися екiпажем i ложею графа H ***. Проте за п'ятнадцять рокiв вона призвичаiлася жити на широку ногу, i нинi iй доводилось розв'язувати вельми важку, точнiше – нерозв'язну проблему: жити в Мiланi на пенсiю в пiвтори тисячi франкiв. Із палацу вона перебралася в двi кiмнатки на п'ятому поверсi, розрахувала всю челядь i навiть покоiвку, замiнивши ii старою прибиральницею. Ця жертва була, власне, не така вже й геройська та важка, як нам здаеться: в Мiланi з бiдностi не смiються, а, отже, вона не лякае, як найгiрше лихо. В цiй шляхетнiй бiдностi Джiна прожила кiлька мiсяцiв. Лiмеркатi i навiть граф H ***, теж претендент на ii руку, постiйно бомбардували графиню листами. Та ось маркiз дель Донго, скнара, яких мало, подумав, що його недруги, бачачи сестрине убозтво, можуть позловтiшатися. Як? Уроженка дель Донго змушена животiти на пенсiю, яку призначае генераловим удовам вiденський двiр, що виявив таку несправедливiсть до нього!

Вiн написав Джiнi, що в замку Грiанта ii чекають палати й утримання, гiднi ii як його сестри. Думку про новий спосiб життя графиня сприйняла з захватом, душа в неi була мiнлива. В цьому статечному замку, що велично височiв серед столiтнiх каштанiв, посаджених ще в добу герцогiв Сфорца, Джiна не гостювала вже двадцять рокiв. «Там мене чекае спокiй, – казала вона собi. – А хiба в моему вiцi це не можна назвати щастям? (Джiнi пiшов тридцять другий рiк, i вона гадала, що iй пора на вiдпочинок.) На березi чарiвного озера, де я народилася, я вiднайду нарештi щасливе, мирне життя».

Не знаю, чи помилилась вона, але, безперечно, ця палка душа, яка легко вiдмахнулася вiд двох величезних маеткiв, принесла щастя до замку Грiанта. Обидвi ii небоги нетямилися з радостi. «Ти менi вернула чудовi днi молодостi, – приказувала маркiза, цiлуючи ii. – А перед твоiм приiздом менi було сто рокiв!» Разом з Фабрiцiо графиня знов одвiдала чарiвнi околицi Грiанти, справжнiй рай для мандрiвникiв: вiллу Мельцi на тому боцi озера, саме навпроти замку, з вiкон якого розгортаеться краевид на неi, священний гай Сфондрата, розташований вище по крутосхилу, i гострий виступ того мису, що подiляе озеро на два рукави: один звернутий до Комо, чудовий млосною розкiшшю своiх обрисiв, i другий, простелений до Лекко серед похмурого бескеття. З цими величезними й затишними ландшафтами може зрiвнятися, але аж нiяк не перевищуе iх мальовничiстю найславетнiший куточок у свiтi – Неаполiтанська затока. Графиня захоплено вiдчувала, як воскресають у нiй спогади ранньоi юностi, i зiставляла iх iз свiжими враженнями. «Довкола озера Комо, – думала вона, – не видно, як на берегах Женевського озера, широких полiв, тут нема родючих нив, обнесених огорожею, оброблених за найкращими способами рiльництва, що, знай, нагадують про грошi та зиск. Тут звiдусiль пiдносяться високi й невисокi горби, на них довiльно розкиданi купи дерев, i рука людська ще не зiпсувала iх, не обернула в статтю прибутку. Мальовничими узбiччями збiгають до озера цi горби з дивовижними обрисами, i передi мною, як живi, постають принаднi картини природи, змальованi Тассо[67 - Тассо Торквато (1544–1595) – видатний iталiйський поет, автор поеми «Визволений Єрусалим» (1580).] та Арiосто. Все тут шляхетне i лагiдне, все промовляе про кохання, нiщо не нагадуе про потворнiсть цивiлiзацii. Тонуть у рясному листi села, притуленi на гiрських спадах, а над кронами дерев бовванiють стрункi дзвiницi, тiшачи зiр своею архiтектурою. Якщо нивка завширшки в п'ятдесят крокiв оброблена де-не-де мiж каштанниками i заростями дикоi вишнi, то як любо бачити, що все там росте буйнiше, вiльнiше, нiж деiнде. А ген за тими високими узгiр'ями, чиi гребенi ваблять самiтними будиночками, такими затишними, що в кожному з них хотiлося б оселитися, здивованому оку вiдкриваються пiки альпiйських вершин, укритi вiчним снiгом, i ця сувора картина, нагадуючи про пережиту недолю, посилюе втiху вiд усього теперiшнього. Уява зворушена далеким благовiстом у якомусь хутiрцi, захованому за деревами, звуки линуть над озером i тануть, навiвають солодку меланхолiю, покору i нiби кажуть: «Життя минае, не носися так високо, бери щастя, доступне тобi, i тiшся».

Те, що промовляли цi чарiвнi, нi з чим незрiвняннi береги, повернуло душi графинi ii шiстнадцять рокiв. Їй здавалось неймовiрним, як вона могла прожити стiльки часу, нi разу не приiхавши помилуватися цим озером. «Невже, – думала вона, – щастя чекало мене на порозi старостi?» Вона купила човна; Фабрiцiо, маркiза i сама Джiна оздобили його власноруч, оскiльки iм завжди було сутужно на грошi, хоча в домi панувала розкiш: пiсля опали маркiз дель Донго нiчого не шкодував задля аристократичноi пишноти. Так, наприклад, вiн звелiв насипати греблю, витративши на це вiсiмдесят тисяч франкiв, щоб вiдвоювати в озера прибережну смужку завширшки в десять крокiв перед славетною каштановою алеею, що тягнеться в бiк Каденабii. В кiнцi греблi пiдносилась капличка з циклопiчних гранiтних брил, споруджена за проектом вiдомого маркiза Каньоли, а в цiй капличцi модний мiланський скульптор Маркезi споруджував тепер усипальницю для маркiза – численнi барельефи на гробницi повиннi були зображувати подвиги його предкiв.

Супроводити дам у прогулянках хотiв i старший брат Фабрiцiо, маркезiно Асканьо, але тiтка бризкала водою на його пудрене волосся i щодня вигадувала, як би уiдливiше дошкулити цьому чваньковi. Нарештi веселе товариство, що боялося смiятись при ньому, перестало бачити в човнi його блiде пухке обличчя. Нi для кого не було таемницею, що вiн бiгае до свого таточка зводити наклепи, а всi однаково мусили остерiгатися того деспота, який пiсля своеi вимушеноi вiдставки просто казився з лютi.

Асканьо дав слово помститися Фабрiцiо.

Якось схопилася буря, i човен мало не перекинувся; хоча грошей було обмаль, перевiзникам заплатили щедро, щоб вони не сказали про це маркiзовi: той i так бурчав, що його обидвi доньки катаються в човнi. Згодом iх ще раз захопила буря, на цьому гарному озерi борвii налiтають раптово i бувають дуже небезпечнi: з двох гiрських ущелин на протилежних берегах понесуться раптом шквали i зiтнуться мiж собою на водi. В самий розпал хвищi i громових ударiв графинi закортiло висадитись на самотню скелю посеред озера, площею не бiльше, нiж кiмнатка; вона казала, що звiдти перед нею розгорнеться незвичайне видовище: вона побачить, як звiдусiль розбиваються об острiвець скаженi вали; проте, вискочивши з човна, графиня упала в воду. Фабрiцiо кинувся ii рятувати, i обох занесло далеченько. Що й казати, топиться не дуже приемно, але нудьгу, на ii превеликий подив, було прогнано геть iз феодального замку. Графиня любила простакуватого абата Бланеса й дуже захопилася астрологiею. Пiсля купiвлi човна залишилися грошi, всi вони пiшли на придбання маленького телескопа, що трапився випадково. Майже щовечора, разом з небогами й Фабрiцiо, Джiна вмощувалася з цiею трубою на майданчику готичноi замковоi вежi.[68 - Готична вежа – тобто побудована в готичному стилi, характерному для захiдноевропейськоi архiтектури XII–XVI ст. (гостроконечнi склепiння, стрiлчастi вiкна тощо).] Фабрiцiо дiлився своiми знаннями, i товариство дуже весело проводило кiлька годин на вежi, далеко вiд пiдслухачiв.

Щоправда, бували днi, коли графиня не хотiла озиватися нi до кого й словом. Задумана, вона самотньо блукала пiд розлогими каштанами. Вона була надто розумна, щоб iнодi не вiдчувати, як важко, коли нема кому вiдкрити душу. Але назавтра пiсля такоi душевноi кризи графиня вже смiялася, як i ранiше. Звичайно до похмурих роздумiв цю невсипущу натуру спонукували нарiкання маркiзи, ii невiстки.

– Невже в цьому понурому замку минуть останнi днi нашоi молодостi? – вигукувала маркiза.

До графининого приiзду iй нiколи не спадали такi скорботнi думки.

Так минула зима 1814–1815 рокiв. Незважаючи на свое убозтво, графиня двiчi iздила на кiлька днiв до Мiлана: треба було подивитися чудовi балетнi вистави Вiгано[69 - Вiгано Сальваторе (1769–1821) – славетний iталiйський балетмейстер.] в театрi Ла Скала, i маркiз не забороняв дружинi супроводжувати зовицю. Одержавши в Мiланi тримiсячну пенсiю, вдова генерала Цiзальпiнськоi республiки кiлька цехiнiв[70 - Цехiн – золота венецiанська монета, що вперше з'явилася в кiнцi XIII ст. З середини XVI ст. розповсюджуеться по всiх краiнах Європи пiд назвою дукату.] позичала пребагатiй маркiзi дель Донго. Поiздки були чарiвнi, жiнки запрошували на обiд старих приятелiв i тiшилися, смiючись з усього, як дiти. Повна запалу й щиростi iталiйська веселiсть дозволяла iм забувати, як гнiтюче дiяли в Грiантi кривi погляди маркiза та його старшого сина. Фабрiцiо, уже шiстнадцятилiтнiй хлопчак, виконував обов'язки гостинного хазяiна дому.

Сьомого березня 1815 року дами, повернувшись напередоднi з чудовоi подорожi до Мiлана, прогулювались гарною платановою алеею, недавно продовженою до самого берега. З боку Комо показався човен, з його борту хтось подавав дивнi знаки. Скоро на греблю вискочив маркiзiв агент: у бухтi Жуан щойно висадився Наполеон.[71 - Це вiдбулося 1 березня 1815 р. бiля французького мiста Канни.] Такiй подii простодушно здивувалась Європа, але маркiза дель Донго вона нiтрохи не вразила. Вiн одразу написав цiсаревi листа, сповненого вiрнопiдданських чуттiв, запропонував своi здiбностi та кiлька мiльйонiв i повторив, що мiнiстри його величностi – якобiнцi, якi злигалися з паризькими бунтарями. Восьмого березня, о шостiй годинi ранку, маркiз, убравшись у мундир при всiх орденах, переписував з голосу старшого сина чернетку вже третьоi депешi i статечно мережив своiм гарним охайним письмом папiр, оздоблений августiйшим портретом у виглядi водяного знака. А в цей самий час Фабрiцiо, звелiвши доповiсти про себе, входив до покою графинi П'етранера.

– Я iду, – заявив вiн. – Хочу пристати до iмператора, адже вiн також i король Італii, i вiн так прихильно ставився до твого чоловiка! Я вирушаю через Швейцарiю. Цiеi ночi мiй приятель Вазi, торговець барометрами з Менаджо, дав менi свiй паспорт. Дай менi кiлька наполеондорiв,[72 - Наполеондор – золота французька монета часiв Наполеона.] я маю тiльки два золотих, але якщо доведеться, я пiду пiшки.

Графиня заплакала з радощiв i туги.

– Отче небесний! Як тобi спала така божевiльна думка? – вигукнула вона, стискаючи руки Фабрiцiо.

Вона встала з лiжка i добула з одежноi шафи старанно прихований гаманець, розшитий бiсером – усе ii добро.

– На, – сказала вона Фабрiцiо. – Але Богом святим благаю – бережи себе. На кого ти залишиш безталанну матiр i мене, якщо тебе вб'ють? А сподiватися на перемогу Наполеона годi: цi панове зумiють його з свiту зiгнати. Хiба ти не чув тиждень тому в Мiланi розповiдi про те, як його двадцять три рази пробували вбити? Замахи були так добре пiдготовленi, що вцiлiв вiн лише дивом. А тодi ж вiн був усемогутнiй. Тобi добре вiдомо, що нашi вороги сплять i бачать його мертвим. Пiсля його вигнання Францiя геть занепала.

З глибоким хвилюванням говорила графиня про долю, що чекае Наполеона.

– Дозволяючи тобi iхати до нього, я жертвую найдорожчою для мене iстотою на свiтi, – промовила вона.

Очi Фабрiцiо зволожилися, i вiн заплакав, обiймаючи графиню, але воля його нi на мить не схитнулася. Вiн iз запалом розтлумачив своiй дорогiй приятельцi, якi мотиви схилили його до такоi постанови; ми дозволимо собi вважати iх вельми потiшними.

– Учора ввечерi за сiм хвилин перед шостою ми, як ти пам'ятаеш, прогулювалися платановою алеею на березi озера, пiд Каза Соммарiва, i простували в пiвденному напрямку. Саме в цей час я помiтив здалеку того човна, що плив з боку Комо i нiс нам велику новину. Я дивився на човна, зовсiм не думаючи про iмператора, я лише заздрив долi тих, хто мае змогу подорожувати, i раптом глибоке хвилювання пройняло мене. Човен пристав до берега, агент батька щось прошептав йому, батько раптом пополотнiв, вiдвiв нас убiк i переказав нам моторошну новину. Я одвернувся i почав дивитись на озеро лише для того, щоб приховати сльози радостi, якi бризнули з моiх очей. І тут високо-високо вгорi, по праву руку, я вгледiв орла, Наполеонового птаха. Орел велично летiв у бiк Швейцарii, а отже – Парижа. І я одразу сказав собi: «Я теж перетну Швейцарiю з прудкiстю орла, пристану до цього великого мужа i запропоную йому, що в моiй змозi, – пiдтримку моеi кволоi руки. Вiн хотiв повернути нам вiтчизну, вiн любив мого дядька!» Перш нiж орел зник, у мене раптом висохли сльози, – ось доказ, що ця думка послана менi згори: тiльки-но я ухвалив цю постанову, як одразу побачив, яким чином можна ii здiйснити. І одразу весь смуток, що, як тобi вiдомо, отруював менi життя, де й подiвся, нiби розвiяний Божественним подихом. Великий образ постав перед моiм зором: Італiя пiдводиться з того болота, куди втоптали ii нiмцi; вона простягае до свого короля i визволителя знiвеченi, ще закутi в кайдани руки.[73 - Цi пишномовнi слова вiддають прозою вiрша славетного Монтi (Прим. автора).Монтi Вiнченцо (1754–1828) – iталiйський поет, якого прозвали хамелеоном за вмiння пристосовуватись до всякого уряду.] І я подумки сказав собi: «Я, досi незнаний син нашоi багатостраждальноi матерi, пiду, щоб померти чи перемогти з тим, кого послала сама доля, хто хотiв змити з нас ганьбу вiд погорди, з якою на нас дивляться всi, навiть найпiдлiшi, найпоневоленiшi жителi Європи».

– Знаеш, – додав вiн тихо, дивлячись на графиню розпаленiлим поглядом, – знаеш той каштан, який у рiк мого народження мати власноручно посадила напровеснi на березi струмка в нашому лiску, за двi милi вiд Грiанти? Так ось, перш нiж вирушити в похiд, я пiшов подивитись на свое дерево. «Весна тiльки почалася, – сказав я собi, – якщо на деревi е вже листячко, це буде добра призвiстка для мене». Я теж повинен скинути з себе зацiпенiння, в якому животiю тут, у цьому похмурому й холодному замку. Хiба цi старi зчорнiлi мури, що колись правили за знаряддя деспотизму i тепер залишилися його символом, не е символом понуроi зими? Для мене вони те саме, що зима для мого дерева.

І от, чи повiриш, Джiно, але вчора ввечерi, о пiв на восьму, я прийшов до мого каштана: на ньому було листячко, воно вже розпустилося величеньке! Я цiлував листочки тихенько, щоб не пошкодити iх. Потiм обережно обкопав мое улюблене дерево. І, одразу сповнений нового запалу, подався гiрською стежкою до Менаджо: менi потрiбен паспорт, щоб перейти Швейцарiю. Час летiв, була вже перша ночi, коли я прийшов до дому Вазi. Я гадав, що менi доведеться довго стукати, щоб розбудити його. Але вiн не спав, а розмовляв з трьома приятелями. Пiсля перших моiх слiв вiн кинувся обiймати мене й гукнув: «Ти хочеш пристати до Наполеона!» Його приятелi й собi палко обняли мене. «Ех, чому я жонатий!» – зiтхав один iз них.

Панi П'етранера замислилася; вона вважала за свiй обов'язок щось заперечити. Якби Фабрiцiо не був такий зелений, вiн одразу б зрозумiв, що графиня сама не вiрить тому, що намагаеться довести. Але попри недосвiдченiсть вiн був людина рiшуча i пропустив повз вуха цi докази. Зрештою графиня обмежилася проханням, щоб вiн бодай повiдомив матiр про свiй намiр.

– Вона перекаже сестрам, а те жiноцтво, як завжди, несамохiть зрадить мене! – гукнув Фабрiцiо з якоюсь бундючною зневагою.

– Вiдгукуйся про прекрасну стать шанобливiше, – сказала графиня, усмiхаючись крiзь сльози. – Саме прекрасна стать допоможе тобi домогтися кращоi долi. Чоловiки тебе нiколи не любитимуть, у тебе забагато вогню – це дратуе прозаiчнi душi.

Довiдавшись про синовi химернi задуми, маркiза заридала; вона не побачила в них нiчого геройського й намагалася будь-що утримати його дома. Але, переконавшись, що нiякими перепонами, окрiм в'язничних мурiв, сина не утримати, вона вiддала Фабрiцiо весь свiй невеличкий запас грошей. Потiм згадала, що напередоднi маркiз довiрив iй вiсiм чи десять дiамантiв, вартiстю близько десяти тисяч франкiв, попросивши замовити для них оправу в мiланського ювелiра. Сестри ввiйшли до материноi кiмнати саме тодi, коли графиня зашивала дiаманти в пiдшивку подорожнього вбрання нашого героя. Вiн повернув бiдолахам кiлька iхнiх монет. Сестри зустрiли таким бурхливим захватом намiр Фабрiцiо, з такою галасливою радiстю кинулися обiймати його, що вiн схопив ще не зашитi в пiдшивку дiаманти i вирiшив негайно рушити в путь.

– Ви несамохiть зрадите мене, – сказав вiн сестрам. – З такою силою грошей менi зовсiм зайве брати ще якiсь пожитки, iх скрiзь можна купити.

Обнявши востанне дорогих рiдних, вiн пустився в дорогу, не заходячи навiть до своеi кiмнати. Побоюючись кiнноi погонi, вiн iшов так швидко, що того самого вечора опинився в Лугано.[74 - Лугано – мiсто в Швейцари.] Хвалити Бога, вiн уже в Швейцарii! Тепер нема чого боятися, що пiдкупленi батьком жандарми схоплять його на безлюдному шляху. З швейцарського мiста вiн написав батьковi патетичного листа – хлоп'яча слабiсть, лист лише розпалив маркiзову лють. Потiм поштовими кiньми Фабрiцiо подолав Сен-Готардський перевал[75 - Сен-Готардський перевал – вершина в Альпах.] i, iдучи дуже швидко, перетнув французький кордон бiля Понтарлье. Імператор був у Парижi. Але тут Фабрiцiо спiткала халепа. Вiн вирушив з непохитним намiром особисто поговорити з iмператором. Йому й на думку не спало, що це не так легко. У Мiланi вiн разiв десять на день бачив принца Євгенiя i при бажаннi мiг би заговорити з ним. У Парижi вiн щоранку бiгав на двiр Тюiльрi,[76 - Тюiльрi – палац французьких королiв, тодi резиденцiя Наполеона, побудований на мiсцi старих черепичних майстерень, звiдки й назва палацу «тюiль» (франц.) – черепиця.] бачив, як оглядае вiйсько Наполеон, але нi разу не зумiв наблизитись до iмператора. Герой наш думав, що всi французи, так само як i вiн, глибоко схвильованi небезпекою, що загрожуе вiтчизнi. Обiдаючи у готелi, де вiн зупинився, Фабрiцiо щиро говорив про своi намiри i свою любов до Наполеона. За столом йому трапились милi й товариськi молодики, ще бiльшi ентузiасти, нiж вiн сам, i за кiлька днiв вони обдерли його як липку. На щастя, iз скромностi вiн не заiкнувся про дiаманти, якi дала йому мати. Одного ранку, пiсля нiчноi гулянки, вiн побачив, що його обiбрали до нитки. Тодi вiн купив двое чудових коней, найняв служника – вiдставного солдата, що був за конюха в баришника i, сповнений зневаги до юних парижан-базiк, подався до вiйська. Вiн знав тiльки одне: армiя збираеться десь в околицi Мобежа.[77 - Мобеж – мiсто на пiвночi Францii, бiля бельгiйського кордону.] Прибувши на кордон, вiн, одначе, вважав смiшним влаштуватися в якiйсь господi i грiтися при коминку, коли солдати отаборилися в полi. Хоч як його розраджував служник, людина не позбавлена здорового глузду, Фабрiцiо нерозважно вирушив у табори, розташованi бiля самого кордону на шляху до Бельгii.

Ледве вiн добрався до першого вiд шляху батальйону, солдати втупилися в нього: цей молодий буржуа здався iм одягнутим не по-вiйськовому. Вечорiло, тягнув холодний вiтер. Фабрiцiо пiдiйшов до багаття i попросив погрiтися, пообiцявши заплатити за гостиннiсть. Здивованi його намiром платити, солдати перезирнулися, проте добродушно посунулися i дали йому мiсце бiля багаття. Служник влаштував йому заслону од вiтру. Але через годину, коли повз табiр проходив полковий писар, солдати доповiли йому про появу невiдомого, який поганенько говорив по-французькому. Писар допитав Фабрiцiо, той заговорив про свою палку любов до iмператора, але з таким пiдозрiлим акцентом, що писар запропонував йому пiти разом до полковника, командир квартирував на сусiднiй фермi. З двома кiньми на поводу пiдiйшов служник Фабрiцiо. Побачивши цих чудових коней, писар вирячив очi i, миттю передумавши, заходився розпитувати служника. Воiн-ветеран, одразу збагнувши стратегiю спiврозмовника, сказав, що його хазяiн мае високих заступникiв i що, звiсно, нiхто не наважиться поцупити його чудових коней. Писар тут же гукнув солдатiв – один схопив за комiр служника, другий узяв за повiд коней, а писар суворо звелiв Фабрiцiо беззастережно йти слiдом.

Прогнавши пiхтурою Фабрiцiо добру милю[78 - Миля – мiра довжини, морська дорiвнювала 1,85 км, росiйська стара – 7,43 км.] в пiтьмi, яка здавалася ще темнiшою вiд табiрних багать, що звiдусiль осявали обрiй, писар передав Фабрiцiо жандармському офiцеровi, i той суворим тоном зажадав у нього паперiв. Фабрiцiо показав паспорт, де вiн називався роз'iзним торговцем барометрами.

– От йолопи! – вигукнув офiцер. – Пишуть таке, що й на голову не налiзе!

Вiн почав допитувати нашого героя, той вкрай захоплено заговорив про iмператора, про свободу, але жандармський офiцер зареготав.

– Сто чортiв! А з тебе хитрун нiкудишнiй! – вигукнув вiн. – Мабуть, нас уже зовсiм за бовдурiв мають, якщо засилають сюди таких шмаркачiв, як ти!

І що Фабрiцiо не говорив, силкуючись довести, що вiн i справдi не торговець барометрами, офiцер вiдправив його пiд вартою до в'язницi сусiднього мiстечка Б., куди наш герой дiстався лише о третiй ранку, не тямлячи себе з обурення i падаючи з утоми.

Фабрiцiо просидiв у цiй жалюгiднiй в'язницi тридцять три довгих днi, спершу дивуючись, потiм обурюючись, а головне, зовсiм не розумiючи, чому з ним так учинили. Вiн строчив комендантовi фортецi листа за листом, i дружина тюремного наглядача, гожа тридцятишестилiтня фламандка, зголосилася передавати листи за адресою. Та оскiльки iй зовсiм не хотiлося, щоб розстрiляли такого гарного та ще й щедрого хлопця, – вiн платив iй за послуги, – то всi його листи попадали в грубку. Вона приходила до в'язня о пiзнiй вечiрнiй порi i терпляче вислуховувала його скарги. Чоловiковi вона сказала, що шмаркач при грошах, i обачливий тюремник дозволив iй дiяти на свiй розсуд. Скориставшися з цiеi поблажливостi, вона заробила у Фабрiцiо кiлька наполеондорiв: писар забрав у нього лише коней, а жандармський офiцер не конфiскував нiчого. Одного червневого полудня Фабрiцiо почув виразну, але далеку канонаду. Нарештi почалося! З нетерпiння серце в Фабрiцiо так i затьохкало. Знадвору теж долинув гамiр: справдi почався великий рух армii, i через мiстечко проходили три дивiзii. Близько одинадцятоi вечора прийшла поспiвчувати Фабрiцiо дружина наглядача, i цього разу вiн зустрiв ii привiтнiше, нiж завжди. Стискаючи iй руки, вiн сказав:

– Допоможiть менi звiдси вибратися. Честю присягаюсь, я вернуся до в'язницi, як тiльки скiнчиться битва.

– Ет, казна-що плетеш! А мастило маеш?

Фабрiцiо стурбувався, вiн не збагнув, що означае мастило. Зауваживши його тривогу, наглядачка подумала, що вiн на бобах. Замiсть говорити про золотi дукати, як збиралася спершу, вона вже заговорила про самi франки.

– Слухай, – сказала вона. – Якщо ти можеш дати менi сотню франкiв, я парою подвiйних наполеондорiв закрию очi капраловi, коли вiн прийде вночi мiняти варту, то капрал i не побачить, як ти майнеш. Вiн погодиться, якщо його полк повинен виступати завтра.

Вони сторгувалися. Тюремниця навiть запропонувала сховати Фабрiцiо у своiй спальнi: вранцi звiдти йому легше втекти.

На зорi, ще не розвиднiло, розчулена жiнка сказала Фабрiцiо:

– Дорогенький, ти замолодий для такоi паскудноi справи. Послухай мене, кинь ти все це!

– З якоi речi? – вiдповiв Фабрiцiо. – Хiба захищати вiтчизну – злочин?

– Годi-бо! Нiколи не забувай, що життя тобi врятувала я. Справа твоя очевидна – тебе напевне розстрiляли б. Але ж дивись, не пробалакайся, а то через тебе ми з чоловiком втратимо мiсце. І краще нiкому не повторюй вигадки, що ти мiланський дворянин, переодягнений на торговця барометрами, це чисте безглуздя. А зараз слухай мене уважно. Я тобi дам мундир того гусара, який позавчора помер у нашiй в'язницi. Намагайся менше розмовляти, а вже як якийсь вахмiстр чи офiцер причепиться, почне допитувати, кажи, що ти занедужав у дорозi й лежав у селянському домi, що селянин з жалю пiдiбрав тебе, коли ти тiпався вiд лихоманки в придорожньому ровi. Якщо тобi не повiрять, додай, що ти вiдстав вiд полку. Тебе, хоч-не-хоч, можуть арештувати, бо в тебе вимова не наша, то ти скажи, нiби ти п'емонтець,[79 - П'емонтець – житель П'емонту, iталiйськоi областi, яка межуе зi Швейцарiею та Францiею.] призваний до вiйська, залишився торiк у Францii, – словом, ще вигадай що-небудь.

Вперше по тридцяти трьох днях обурення Фабрiцiо зрозумiв, через що йому довелось поневiрятися. Його вважали за шпигуна! Вiн почав переконувати наглядачку, настроену того ранку нiжно. І поки фламандка, озброена голкою, вшивала гусарський мундир, для Фабрiцiо заширокий, вiн досить доладно розтлумачив цiй жiнцi свою iсторiю. Вона слухала вражено, але на хвилинку повiрила: вигляд вiн мав такий наiвний, i гусарське обмундирування так личило йому!

– Якщо тобi вже закортiло воювати, – мовила вона, наполовину переконана в його щиростi, – треба було в Парижi записатись до якогось полку. Поставив би вахмiстровi вина, i вiн би тобi все влаштував.

Багато корисних порад, як поводитися надалi, дала тюремниця Фабрiцiо, i нарештi, коли на свiт благословило, випустила його надвiр, сотнi разiв змусивши заприсягтися, що вiн нiколи i нi за яких обставин не згадае ii iменi.

Не встиг Фабрiцiо, з гусарською шаблею при боцi, бадьорим кроком вийти з мiстечка, як його огорнули сумнiви. «Ну ось, – думав вiн, – я iду в мундирi i з подорожньою якогось гусара, померлого в тюрмi. А його, кажуть, запроторили за те, що вiн украв корову й срiбний столовий набiр. Я, так би мовити, влiз у його шкуру, хоча цього нiтрохи не хотiв i нiяк не передбачав. Тут пахне тюрмою!.. Прикмета цiлком ясна. Менi доведеться довго поневiрятись за гратами».

Не минуло й години пiсля розлуки Фабрiцiо з його рятiвницею, як линув дощ та такий рясний, що свiжоспечений гусар ледве витягував з болота ноги в чоботиськах, явно не на його мiру. Зустрiвши селянина верхи на сухоребрiй конячинi, вiн купив у хазяiна цю шкапу, домовляючись на мигах, бо пам'ятав пораду тюремницi говорити якнайменше через чужоземну вимову.

Того дня армiя, здобувши перемогу пiд Лiньi,[80 - Лiньi – село в Бельгii бiля Брюсселя, де 16 червня 1815 р. Наполеон здобув перемогу над прусськими вiйськами, очолюваними Блюхером.] марширувала на Брюссель, це було напередоднi битви пiд Ватерлоо,[81 - Битва пiд Ватерлоо за 17 км вiд Брюсселя, де було розбито наполеонiвську армiю, вiдбулася 18 червня 1815 р.] iдучи пiд безперервною зливою, близько полудня Фабрiцiо почув гуркiт гармат. На радощах вiн одразу забув про довгi й тоскнi хвилини розпачу, пережитi в несправедливому ув'язненнi. Їхав вiн, поки смеркло, i, навчений гiрким досвiдом, вирiшив заночувати в селянськiй хатинцi, що стояла обiч дороги. Господар побивався, запевняв, що в нього все позабирали. Фабрiцiо дав йому екю, i в господi зразу знайшовся овес. «Юнь у мене нiкудишнiй, – думав Фабрiцiо, – але якийсь писар ще зазiхне на нього». І вiн уклався спати в стайнi, поряд з жолобом. Назавтра, за годину до свiтання, Фабрiцiо вже iхав шляхом i, лагiдно поплескуючи шкапу, зумiв пустити ii трюхом. Близько п'ятоi[82 - Близько п'ятоi… – у Стендаля неточнiсть, битва пiд Ватерлоо почалася о пiв на дванадцяту.] вiн почув канонаду: починалась битва пiд Ватерлоо.




Роздiл третiй


Незабаром Фабрiцiо трапились маркiтантки,[83 - Маркiтантка – торговка, яка йшла за армiею пiд час вiйськового походу.] i велика вдячнiсть, яку вiн вiдчував до тюремницi з мiстечка Б., спонукала його звернутись до них. Вiн запитав однiеi, де йому шукати четвертий гусарський полк, в якому вiн служить.

– А ти б лiпше не поспiшав, лебедику! – вiдповiла маркiтантка, зворушена блiдiстю й гарними очима Фабрiцiо. – Бiй сьогоднi буде запеклий, а подивитись на твою ручку: де вже тобi шаблею рубати! Якби ти мав рушницю, ще сяк-так, бабахкав би з неi нарiвнi з усiма.

Ця порада не сподобалась Фабрiцiо, вiн ударив коня, але хоч як поганяв його, так i не випередив маркiтантського воза. Вряди-годи гармати нiби ревiли ближче, i тодi рев заважав розмовi. Не тямлячи себе вiд захвату, Фабрiцiо знов заговорив з маркiтанткою. З кожним ii словом вiн радiв усе бiльше. І жiнка ця здавалась йому такою доброю, що вiн, зрештою, розповiв iй геть усе, приховавши лише свое справжне iм'я i втечу з в'язницi. Маркiтантка була здивована й нiчого не тямила в тому, що iй набалакав цей гарненький солдатик.

– Ага, ясно! – вигукнула вона з переможним виглядом. – Ти – панич i, мабуть, закохався в дружину якогось капiтана четвертого гусарського полку. Твоя любка справила тобi мундир, ти його надiв i тепер iдеш навздогiн за нею. І ось хрест святий: таж ти зроду не був солдатом! А оскiльки ти хоробрий, а твiй полк пiшов в огонь, ти не хочеш пасти заднiх i собi рвешся в бiй.

Фабрiцiо погоджувався з усiм – тiльки так можна було почути розумну пораду. «Звичаi у цих французiв менi зовсiм не вiдомi, – мiркував вiн, – i якщо хтось не вiзьметься мною керувати, я, чого доброго, знову попаду в тюрму та ще й позбудуся коня».

– Насамперед, лебедику, – сказала маркiтантка, все бiльше проймаючись до нього симпатiею, – насамперед признайся, що тобi нема ще й двадцяти одного року. Тобi десь од сили сiмнадцять.

То була правда, i Фабрiцiо залюбки визнав ii.

– Виходить, ти ще навiть не рекрут i ладен важити головою лише задля гарних очей твоеi капiтаншi. Сто чортiв, i вона не прогадала! Так ось, якщо в тебе залишилося трошки золотих кружалець iз тих, що вона тобi подарувала, ти мусиш передусiм купити iншого коня. Дивись, як твоя шкапа стриже вухами, тiльки-но гармата ревне ближче: це селянський кiнь, через нього, скоро потрапиш на передову, тебе вб'ють. Стривай, бачиш оно-но, над живоплотом, бiлий димок? Це, хлопче, палять iз рушниць. Отож готуйся; як засвистять кулi, душа твоя майне в п'яти. Поки е час, попоiж, пiдкрiпися.

Фабрiцiо послухався i дав маркiтантцi наполеондора, попрохавши взяти з нього, скiльки належить.

– Отакоi! Дивитися на тебе жаль! – вигукнула жiнка. – Дурненький! Не вмiе навiть грошей витрачати. Треба було б тебе провчити. Ось покладу до кишенi твою монету та як чкурну своею Красунею. Попробуй наздогнати своею шкапою! Що б ти робив, недотепо, якби я погнала щосили! Знай: коли ревуть гармати, золота нiкому не показуй. Ось тримай здачу – вiсiмнадцять франкiв п'ятдесят сантимiв. Снiданок твiй коштуе тiльки тридцять су.[84 - Сантим – дрiбна мiдна французька монета; су – дрiбна мiдна i срiбна французька монета.] А коней тут незабаром можна буде купити скiльки заманеться. За доброго коника давай десять франкiв, у кожному разi, не бiльше двадцяти, навiть якби це був огир чотирьох Емонових синiв.[85 - Тобто чарiвний кiнь Баяр, який неодноразово врятовував чотирьох Емонових синiв, героiв французькоi середньовiчноi поеми.]

Коли Фабрiцiо закiнчив снiдати, безугавне базiкання маркiтантки урвала якась жiнка, що рiллею зненацька виiхала на шлях.

– Гей, Марго! Агов! – гукнула вона. – Бери праворуч. Твiй шостий егерський[86 - Єгерський (полк) – кiннота.] стоiть там.

– Ну, хлопче, доведеться розлучитися, – сказала маркiтантка нашому героевi. – Менi, iй-богу, шкода тебе. Сподобався ти менi, хай тобi грець! Нiчогiсiнько ти не знаеш, кожен тебе пошие в дурнi, бiгме! Їдьмо краще зi мною до шостого егерського.

– Я й сам розумiю, що не знаю нiчогiсiнько, – вiдповiв Фабрiцiо, – але я хочу битися i пощу он туди, де бiлий димок.

– Та ти поглянь, як твiй кiнь стриже вухами! Тiльки-но туди над'iдеш, тобi його не втримати, – хоч який вiн захльостаний, подасться галопом i бозна-куди тебе занесе. Хочеш послухати доброi ради? Ось як зроби: тiльки-но пiд'iдеш до цепу, спiшся, пiдбери з землi рушницю i ладунку, ставай у лаву й роби все так, як солдати. Але ж, Боже милосердний! Ти, мабуть, i набою не вмiеш скушувати!

Зачеплений за живе, Фабрiцiо мусив признатися своiй новiй подрузi, що вона вгадала.

– Бiдолаха! Заб'ють тебе одразу, iстинний Бог! Заб'ють. Чи довго до лиха! Нi, тобi неодмiнно треба iхати зi мною! – владно заявила маркiтантка.

– Але я хочу битися!

– А ти й будеш битися! Ще й як! Шостий егерський – бравий полк, а роботи сьогоднi всiм вистачить.

– А скоро ми розшукаемо ваш полк?

– Найбiльше десь за чверть години.

«Ця добра жiнка вiдрекомендуе мене, – мiркував Фабрiцiо, – мене через мою недосвiдченiсть не приймуть за шпигуна, i я зможу взяти участь у битвi».

Раптом гуркiт канонади посилився, пострiли почастiшали. – Нiби чотки перебирають, – сказав собi Фабрiцiо.

– Ось уже й рушничнi залпи чути, – сказала маркiтантка, поганяючи коня, пiдбадьореного звуками бою.

Жiнка звернула праворуч i рушила путiвцем через луки; болото тут було до колiн, вiз мало не загруз. Фабрiцiо пiдпихав колеса. Кiнь його двiчi упав. Незабаром пiд ногами стало сухiше, але дорога перейшла на стежку, що плуталася в травi. Не встиг Фабрiцiо проiхати нею крокiв з п'ятсот, як кiнь його став мов укопаний: поперек стежки лежав труп, що злякав i коня, i верхiвця.

Обличчя Фабрiцiо, звичайно блiде, позеленiло. Маркiтантка глянула на мерця i буркнула собi пiд нiс: «Не з нашоi дивiзii». Потiм, зиркнувши на нашого героя, пирхнула смiхом.

– Ха-ха-ха! Ну що, хлопче? Це тобi не цяцьки! – гукнула вона.

Фабрiцiо скам'янiв iз жаху. Найбiльше його вразили босi бруднi ноги, вже роззутi, та й сам труп роздягли, залишивши тiльки подертi, обляпанi кров'ю штани.

– Ближче, ближче! – сказала маркiтантка. – Спiшуйся, тобi треба звикати. Ти диви! – гукнула вона. – В голову влучило!

Так i е, куля влучила бiля носа i вийшла через лiву скроню, огидно спотворивши обличчя. Вцiлiле око залишилося розплющене.

– Чого став? Злазь! – повторила жiнка. – Пiдiйди, привiтайся, поручкайся! Може, вiн тобi вiдповiсть.

Фабрiцiо вiд огиди млоiло, проте вiн скочив з коня, пiдiйшов до трупа, взяв його за руку й мiцно труснув. Але вiдiйти вже не мiг, нiби закляк. Вiн вiдчував, що йому забракне сили сiсти в сiдло. Особливо жахало розплющене око.

«Маркiтантка вважатиме мене за боягуза», – гiрко подумав вiн. І все-таки не мiг ступити й кроку: одразу упав би. Для нього то була страшна хвилина. Вiн справдi був майже непритомний. Помiтивши це, маркiтантка жваво скочила з воза i мовчки пiднесла йому чарку горiлки. Фабрiцiо одним духом вихилив ii, потiм вилiз на коня i, нi слова не кажучи, поiхав далi. Маркiтантка вряди-годи зиркала на нього спiдлоба.

– Завтра, хлопче, пiдеш у бiй, – сказала вона нарештi, – а сьогоднi залишайся зi мною. Сам бачиш, тобi ще треба призвичаiтися до солдатського ремесла.

– Навпаки, я зараз же хочу битися! – вигукнув наш герой iз таким завзяттям, що це здалося маркiтантцi добрим знаком.

Гарматний гуркiт дужчав i нiби ближчав. Пострiли лунали поспiль, звук зливався в безперервну басову ноту, i на тлi цього безугавного протяглого реву, подiбного до далекого шуму водоспаду, дуже чiтко вирiзнялись рушничнi залпи.

Саме цiеi хвилини дорога привела iх до гайка. Маркiтантка побачила, як назустрiч прожогом бiжать четверо французьких солдатiв. Вона скочила з воза i, вiдбiгши крокiв двадцять вiд шляху, сховалася в ямi, що залишилась пiсля викорчуваного дерева. «Ага, – сказав собi Фабрiцiо, – зараз побачимо, чи боягуз я». Вiн став бiля покинутого воза i видобув шаблю. Не звертаючи на нього нiякоi уваги, солдати побiгли краем гайка, по лiву руку вiд шляху.

– Це нашi, – спокiйно сказала маркiтантка, повертаючись, геть засапана, до свого вiзка. – Якби твiй кiнь мiг бiгти чвалом, я б сказала тобi: скачи до краю гайка, поглянь, чи е хто на луках.

Просити себе двiчi Фабрiцiо не змусив. Вiн виламав тополину гiлку, обчухрав ii i заходився щосили шмагати свою шкапину. Вона понеслася галопом, але за хвилину знову потрюхикала. Маркiтантка пустила свого коня учвал.

– Стiй, почекай! – кричала вона Фабрiцiо.

Невдовзi обое виiхали з гаю. Зупинившись посеред лукiв, вони почули страшенний гуркiт, гармати й рушницi гатили звiдусiль: справа, злiва, ззаду. В далечинi iм вiдкрився куточок битви, – гайок, iз якого вони виiхали, рiс на пагорбi, що височiв на вiсiм-десять футiв над луками, але на самих луках не було анi душi. Луки на вiдстанi тисячi крокiв од них були облямованi довгою смугою рясних верб. Бiлий дим пiдносився над вербами, iнодi клубочачись i вихрячись у небi.

– Аби ж то знаття, де наш полк, – мовила заклопотана маркiтантка. – Їхати навпростець луками не можна. Послухай-но, – сказала вона Фабрiцiо, – якщо ти наткнешся на ворога, штрикай його одразу шаблею, а не показуй, який ти рубака.

Та в цю мить маркiтантка помiтила тих чотирьох солдатiв, про яких ми щойно згадували. Вони показалися з лiсу, що по праву руку од шляху. Один iхав верхи.

– Ось i кiнь для тебе, – сказала вона Фабрiцiо. – Гей, повертай сюди! Агов! – гукнула вона вершниковi. – Вихили склянку горiлки.

Солдати рушили до воза.

– Де шостий егерський? – крикнула жiнка.

– Тут поряд. П'ять хвилин ходу. Он бiля рову, за вербами. Там оце полковника Макона вбили.

– Хочеш за коня п'ять франкiв?

– П'ять франкiв? Та ти, матiнко, жартуеш. Юнь же офiцерський! Я за чверть години продам його за п'ять золотих.

– Дай-но менi золотого, – стиха мовила маркiтантка Фабрiцiо. Вiдтак, пiдiйшовши до вершника, скомандувала:

– Злазь! Мерщiй! На тобi золотого.

Солдат спiшився. Фабрiцiо весело скочив у сiдло. Маркiтантка заходилась вiдв'язувати скрутку шинелi, приторочену до сiдла його шкапини.

– Нуте, допоможiть менi! – гукнула вона солдатам. – Жiнка надриваеться, а вони стоять собi, руки в боки.

Та як тiльки впiйманий кiнь вiдчув на собi тороки, вiн забасував. Фабрiцiо, хоч i вершник добрий, на превелику силу втримав його.

– Зразу видно породу, – мовила маркiтантка. – Не призвичаений, щоб хребтину йому в'юком муляло.

– Генеральський кiнь! – гукнув вояк, що продав скакуна. – Такий кiнь вартий десять золотих, та й то мало.

– Ось тобi ще двадцять франкiв, – сказав йому Фабрiцiо, нетямлячись на радощах, що пiд ним справжнiй огир.

Тут по вербах ударило навскiс гарматне ядро. Фабрiцiо з цiкавiстю дивився, як навсiбiч, нiби косою стятi, полетiли галузки.

– Еге, стрiлянина наближаеться, – сказав солдат, беручи у Фабрiцiо двадцять франкiв.

Було десь близько другоi дня.

Фабрiцiо все ще захоплено згадував незвичайне видовисько, як раптом через широку луговину, край якоi вiн стояв, проскакали вершники – кiлька генералiв у супроводi почту з двадцяти гусарiв. Кiнь Фабрiцiо заiржав, кiлька разiв ставав дибки, потiм почав люто шарпати вуздечку. «Ет, нехай!» – подумав Фабрiцiо.

Юнь, пущений на свою волю, ринув з копита i наздогнав генеральський ескорт.[87 - Ескорт – вiйськовий загiн, який супроводжуе й охороняе в дорозi високих военачальникiв.] Фабрiцiо нарахував чотири капелюхи з перами. За чверть години з кiлькох слiв, зронених сусiдами-гусарами, вiн збагнув, що один з генералiв – славетний маршал Ней. Вiд щастя Фабрiцiо вiдчув себе на сьомому небi, але нiяк не мiг угадати, котрий з чотирьох генералiв маршал Ней. Щоб довiдатись, вiн вiддав би все на свiтi, але вчасно згадав, що йому краще не балакати. Ескорт зупинився, збираючись перехопитися через широкий рiв, що заповнився водою пiсля вчорашньоi зливи. Обсаджений високими деревами, цей рiв перетинав з лiвого боку луговину, край якоi Фабрiцiо купив коня. Майже всi гусари позлазили з коней. Рiв був крутий i слизький, вода текла на кiлька футiв нижче лукiв. Фабрiцiо, нетямлячись з радощiв, бiльше думав про маршала Нея[88 - Ней Мiшель (1769–1815) – найближчий соратник Наполеона, маршал, князь Московський.] i про славу, нiж про свого коня, i скакун, розходившись, шубовснув у воду. Бризки злетiли високо вгору. Одного генерала облило з нiг до голови, i вiн лайнувся:

– Чорт би взяв цю кляту худобину!

Фабрiцiо до живого дiйняла ця образа. «Чи можу я зажадати вiд нього сатисфакцii?» – подумав вiн. А тим часом, аби довести, що вiн не такий уже бевзь, наш герой вирiшив виiхати верхи на той бiк. Проте берег пiднiмався круто, та ще й на п'ять-шiсть футiв угору. Довелося зректись цього намiру. Тодi Фабрiцiо, пустивши коня водою, що сягала до храпа, нарештi знайшов мiсце, де, мабуть, був водопiй. По цьому положистому схилу вiн легко виiхав на той бiк лугу. Вiн перехопився перший з усього почту i гордо затрюхикав понад канавою. Гусари, потрапивши в халепу, борсалися в рiвчаку, бо в багатьох мiсцях глибина сягала п'яти футiв. Деякi конi, схарапудившись, пробували пливти i розбризкували цiлi фонтани води. Вахмiстр[89 - Вахмiстр – унтер-офiцерське звання в кавалери.] помiтив маневр жовторотого хлопчини, в якого не було й слiду армiйськоi виправки.

– Агов, назад! Повертайте лiворуч, там водопiй! – гукнув вiн.

Незабаром усi перебрели на той бiк.

Виiхавши в поле, Фабрiцiо застав генералiв самих, без супроводу. Гуркiт гармат нiби подвоiвся. Вiн ледве чув голос генерала, котрого оббризкав був водою, дарма що той кричав йому в вухо:

– Де ти взяв цього коня?

Фабрiцiо, розгубившись, вiдповiв по-iталiйському:

– L'ho comprato росо fa. (Тiльки що купив його.)

– Що ти сказав? Не чую! – крикнув генерал.

Але тут над головою загуркотiло так, що Фабрiцiо не мiг вiдповiсти. Мусимо визнати – цiеi хвилi наш герой мав дуже мало геройського. Але страх посiдав у його почуттях друге мiсце, найбiльше дiймав хлопця цей гуркiт, вiд якого мало не лопали барабаннi перетинки. Кiнний ескорт пустився вскач, iхали рiллею – виоране поле тяглося зразу ж за канавою i було всiяне трупами.

– Червонi мундири! Червонi мундири![90 - Червонi мундири – тобто французькi солдати.] – радiсно закричали гусари почту.

Спершу Фабрiцiо не розумiв, але, нарештi, помiтив, що справдi майже на всiх трупах червонi мундири. І раптом його пройняв дрож, вiн зауважив, що багато хто з цих червономундирникiв ще живi. Вони кричали, очевидно, волаючи про допомогу, але нiхто не зупинявся, щоб допомогти. Наш герой, на вдачу жалiсливий, всiляко намагався, щоб його кiнь не вдарив копитом якогось iз цих червономундирникiв. Ескорт зупинився. Фабрiцiо, не дуже дбаючи про дотримання дисциплiни, все ще галопував, задивившись на якогось пораненого.

– Стiй, жовторотий, стiй! – гукнув йому вахмiстр.

Фабрiцiо зупинився й побачив, що вiн випередив крокiв на двадцять генералiв i що вони дивляться в цей бiк у пiдзорнi труби. Повернувши назад, щоб стати на свое мiсце у хвостi почту, за кiлька крокiв позаду начальства, вiн помiтив, як один генерал, найгладший, повернувся до свого сусiда, також генерала, i владно щось каже, нiби лае його i навiть сипле чортами. Тут Фабрiцiо не зумiв стримати цiкавостi. Забуваючи про раду своеi подруги-тюремницi мовчати, вiн озвався до сусiда, склавши коротку, досить правильну, досить гладеньку французьку фразу:

– Хто цей генерал, який шпетить свого сусiда?

– Як хто? Маршал.

– Який маршал?

– Маршал Ней, дурило! Де це ти досi служив?

Фабрiцiо, людина образлива, i гадки не мав сердитись за образу. З дитинним подивом вiн вирячився на славетного «князя Московського», найхоробрiшого з хоробрих. Раптом усi помчали учвал. Через кiлька хвилин Фабрiцiо побачив, що за двадцять крокiв попереду рiлля якось дуже дивно ворушиться. Борозни стояли залитi водою, а мокра земля на iхнiх гребенях злiтала чорним груддям. Фабрiцiо глянув на цю дивну картину i знову задумався про маршальську славу. Позаду коротко зойкнуло: то впали з сiдла двое гусарiв, стятi гарматним ядром. Коли вiн озирнувся назад, ескорт уже був за двадцять крокiв. Найжахливiше було бачити, як борсався на зораному полi кiнь – увесь закривавлений, заплутавшись ногами у власних кишках, вiн усе ще силкувався звестися й бiгти слiдом за своiми бойовими товаришами. По болоту рiкою текла кров.

«О, нарештi я пiд обстрiлом! – думав Фабрiцiо. – Я – в бою! – повторював вiн, задоволений. – Тепер я справжнiй солдат!»

Ескорт помчав щодуху, i наш герой збагнув, що це ядра пiднiмають з усiх бокiв землянi бризки. Але марно вiн вдивлявся туди, звiдки летiли ядра, вiн бачив лише бiлий дим: батарея стояла дуже далеко. Серед рiвного, безперервного гуркоту, в який зливалися гарматнi залпи, Фабрiцiо нiби розрiзняв, набагато ближче, рушничну перестрiлку. Проте вiн не мiг нiчого збагнути.

Тут генерали з ескортом з'iхали на вузеньку, залиту водою стежку, що тяглася пiд косогором, футiв за п'ять нижче поля.

Маршал зупинився i знов навiв свою пiдзорну трубу. Цього разу Фабрiцiо мiг добре роздивитись його. Виявилось, що в того зовсiм свiтле волосся й широке рожеве обличчя. «У нас в Італii немае таких облич, – думав Фабрiцiо. – Я ось, наприклад, блiдий, а волосся в мене каштанове, зроду менi таким не бути!» – сумно додав вiн подумки. Для нього цi слова означали: нiколи не бути менi таким героем. Вiн позирнув на гусарiв: окрiм одного, у всiх були рудуватi вуса. Фабрiцiо дивився на гусарiв, а вони дивились на нього. Вiн зашарiвся пiд iхнiми поглядами i, щоб приховати збентеження, повернувся у бiк ворога. Вiн побачив довгi лави червоних постатей, i його здивувало, що вони такi дрiбненькi, iхнi ряди, а складали вони полки чи дивiзii, здалися йому не вищi за кущi живоплоту. Одна лава червоних вершникiв клусом наближалася до тiеi стежки в низинi, якою iхали ступою маршал i ескорт, чвакаючи в болотi. Дим усе оповив у тому напрямку, куди вони iхали. Лише вряди-годи на тлi цього бiлого диму пролiтали вчвал вершники.

Зненацька Фабрiцiо побачив, як з боку ворога скачуть верхи четверо. «Ага, атакують нас!» – подумав вiн, але потiм помiтив, що двое вершникiв пiд'iхали до маршала i щось кажуть йому. Один генерал з маршальського почту помчав у бiк ворога, слiдом – два гусари з ескорту i тi чотири вершники, що прискакали звiдти. Потiм на шляху трапився рiв i вони форсували його. Фабрiцiо опинився поряд з вахмiстром, людиною, як подивитися, досить простодушною. «Треба з ним побалакати, – подумав Фабрiцiо, – може, вони тодi перестануть так розглядати мене». Вiн довго мiркував, що сказати вахмiстровi.

– Пане, – мовив вiн нарештi, – я вперше опинився в бою. Скажiть, це справжня битва?

– Та нiби. А ти хто такий?

– Я брат дружини одного капiтана.

– А як його звати, того капiтана?

Такого запитання герой наш не передбачав i геть спантеличився. На щастя, маршал i ескорт знов пустилися чвалом. «Яке французьке прiзвище назвати?» – думав Фабрiцiо. Зрештою йому згадалося прiзвище хазяiна заiзду, де вiн мешкав у Парижi. Вiн пiд'iхав до вахмiстра впритул i щосили крикнув йому:

– Капiтан Менье!

Вахмiстр, погано розчувши в гарматному ревi, вiдповiв:

– А, капiтан Телье? Так, його вбито.

«Браво! – сказав собi Фабрiцiо. – Не забути: капiтан Телье. Треба удати смуток».

– Ох, Боже мiй! – промовив вiн iз жалiбним виглядом.

З бiчноi стежки виiхали на луки; скакали щодуху, ядра свистiли знову; маршал повернув до кавалерiйськоi дивiзii. Ескорт мчав серед трупiв i поранених, але це видовище вже не вражало нашого героя так, як ранiше. Його думки витали десь-iнде.

Коли ескорт зупинився, Фабрiцiо помiтив маркiтантського воза, i нiжнi почуття до цього шанованого об'еднання переважили все, – вiн рушив учвал просто до воза.

– Куди ти? Стiй, сто чор…! – гукав позаду вахмiстр.

«Що вiн може менi зробити?» – подумав Фабрiцiо, скачучи до маркiтантського воза. Вiн пiдострожував коня, сподiваючись побачити свою знайому – славну жiнку, яку зустрiв уранцi. Кiнь i вiз були досить схожi, але хазяйка iхня була зовсiм iнша, i нашому героевi здалося, що обличчя в неi дуже лихе. Пiд'iжджаючи до воза, Фабрiцiо почув, як маркiтантка сказала комусь:

– А який з нього був красень чоловiк!

Прикре видовище чекало нашого свiжоспеченого солдатика: вiдрiзали ногу кiрасировi,[91 - Кiрасир – солдат-кiннотник, який носив кiраси – металевi лати на спинi та грудях.] молодому й гарному чоловiковi сажневого зросту. Фабрiцiо зажмурився i вихилив одну за одною чотири чарки горiлки.

– Ач, як дудлить, хирляк! – гукнула маркiтантка.

Пiд впливом горiлки Фабрiцiо сяйнула блискуча думка: «Треба купити прихильнiсть гусарiв, товаришiв з ескорту».

– Продайте менi всю почату пляшку, – сказав вiн маркiтантцi.

– Всю? А знаеш, скiльки це коштуе такого дня, як сьогоднi? Десять франкiв!

Зате, коли Фабрiцiо наздогнав галопом ескорт, вахмiстр гукнув:

– Ха-ха! Горiлочки нам привiз! Того ти й чкурнув? Давай!

Пляшка пiшла по руках, останнiй, хто допив, пiдкинув пляшку в повiтря й гукнув Фабрiцiо:

– Дякую, товаришу!

Тепер усi дивились на Фабрiцiо прихильно. З серця його нiби камiнь спав: серце вiн мав нiжне, чутливе до людськоi доброзичливостi. Нарештi супутники перестали косувати на нього, i вони знайшли спiльну мову. Фабрiцiо зiтхнув на повнi груди i вже невимушено запитав у вахмiстра:

– А якщо капiтан Телье загинув, де ж менi тепер шукати сестру?

Кажучи так смiливо «Телье» замiсть «Менье», вiн уявляв себе юним Макiавеллi.[92 - Макiавеллi Пiкколо (1469–1527) – iталiйський державний дiяч i полiтик, якому належить крилатий вислiв. «Мета виправдовуе засоби».]

– Дiзнаешся сьогоднi ввечерi, – вiдповiв вахмiстр.

Ескорт рушив знову i слiдом за маршалом помчав до пiхотних дивiзiй. Фабрiцiо, випивши зайве, вiдчував, що геть сп'янiв, його похитуе в сiдлi. Але тут йому дуже доречно згадалась порада кучера, що возив його матiр: «Якщо перебрав через край, рiвняйся на коня попереду, i роби те, що робить сусiд».

Маршал рушив до кавалерiйських частин, довгенько пробув там i наказав iти в наступ. Проте наш герой уже годину-другу не зовсiм тямив, що дiеться навколо. Непереборна дрiмота змагала його, i, коли кiнь пускався чвалом, вiн гуцав на сiдлi, як лантух.

Тут вахмiстр крикнув своiм гусарам:

– Гей, сучi дiти, повилазило вам, чи що?… Імператор!

Вершники, як стiй, гаркнули на все горло:

– Хай живе iмператор!

Герой наш, звiсно, отямився i витрiщив очi, але побачив тiльки генералiв, що скакали верхи на чолi ескорту. Обличчя заважали розгледiти довгi гриви, розмаянi на шишаках драгунiв[93 - Драгуни – кiннi полки, здатнi дiяти i як пiхотинцi.] iмператорського почту.

«Так я й не побачив, не побачив iмператора на полi бою. А все через оту кляту горiлку!»

На цю думку Фабрiцiо зовсiм протверезiв.

Спустились на залитий водою шлях. Конi жадiбно тяглися мордами до калюж.

– То це iмператор проiхав? – запитав Фабрiцiо в сусiда.

– Авжеж. Той, у котрого мундир без усяких прикрас. Як же це ти не помiтив його? – доброзичливо промовив гусар.

Фабрiцiо страх як кортiло наздогнати iмператорський кортеж i пристати до нього. Яке щастя бути на вiйнi, битись разом з таким героем! «Адже саме для цього приiхав я до Францii. І я мав право це зробити: генералiв я супроводжую лише тому, що моему коневi заманулось поскакати слiдом за ними».

Залишитися з ескортом Фабрiцiо вирiшив лише тому, що його новi товаришi дивились на нього привiтно. Вiн почав уже вважати себе щирим приятелем цих солдатiв, з якими скакав кiлька годин. Вiн уже уявляв, як iх поеднае шляхетна приязнь героiв Тассо та Арiосто. А якщо пристати до iмператорського почту, доведеться знов шукати знайомства. Та ще там його зустрiнуть зле, iмператора оточують драгуни, а на ньому гусарський мундир, як i на всiх, хто супроводив маршала. Гусари ж дивились на Фабрiцiо так лагiдно, що вiн раював, вiн би тепер i небо прихилив своiм новим товаришам; душею й думками вiн витав у високостi. Вiдколи вiн вiдчув себе серед приятелiв, усе довкола зразу змiнилося. Вiн умирав вiд бажання розпитати гусарiв. «Нi, хмiль ще не вивiтрився, – переконував вiн себе. – Не забувай, що тобi казала тюремниця!»

Коли ескорт вибрався з яру, Фабрiцiо помiтив, що маршал Ней десь зник, загiн вiв iнший генерал, високий, щуплий, з суворим лицем i грiзним поглядом.

Генерал цей був не хто iнший, як граф д'А ***, той, хто 15 травня 1796 року звався лейтенантом Робером. Як би вiн радiв зустрiчi з Фабрiцiо дель Донго!

Перед очима Фабрiцiо уже давно не бризкало чорне груддя пiд градом гарматних ядер. А коли пiд'iхали до кiрасирського полку й зупинились позаду, вiн почув, як картеч заторохтiла по панцирах. Кiлька душ упало.

Сонце вже сiдало, коли загiн, вискочивши з глибини улоговини, видерся на положистий пагорб заввишки три-чотири фути i поiхав виораним полем. Фабрiцiо почув позаду дивний звук. Вiн обернувся й побачив, що четверо гусарiв попадали разом iз кiньми. Сам генерал теж звалився додолу, але пiдвiвся на ноги, весь забризканий кров'ю. Фабрiцiо подивився на гусарiв, трое билися в корчах, четвертий опинився пiд конем i гукав: «Витягнiть мене, витягнiть!» Вахмiстр i трое гусарiв позлазили з коней, щоб пiдсобити генераловi, генерал, спираючись на плече ад'ютанта, спробував ступити кiлька крокiв. Вiн намагався вiдiйти вiд свого коня, – той, лежачи на землi, несамовито бився в корчах.

Вахмiстр пiдiйшов до Фабрiцiо, i тiеi хвилини наш герой почув, як позаду, над самим його вухом, хтось сказав:

– Тiльки оцей-от ще здатний скакати.

І раптом вiн вiдчув, як його схопили за ноги, пiдтримуючи пiд пахви, пiдняли, посунули по кiнських крижах i пустили. Фабрiцiо, ковзнувши, упав додолу.

Коня Фабрiцiо взяв за гнуздечку ад'ютант, з допомогою вахмiстра генерал сiв верхи й помчав учвал. Слiдом поскакали всi шестеро вцiлiлих гусарiв. Розлючений Фабрiцiо схопився на ноги й побiг слiдом, вигукуючи:

– Ladri! Ladri! (Злодii! Злодii!)

Кумедно було гнатись за злодiями посеред поля бою.

Незабаром загiн i генерал, граф д'А ***, пропали за рядами верб. До цих верб i добiг знавiснiлий Фабрiцiо, зупинився перед глибоким ровом, перехопився через нього. Опинившись на тому боцi, вiн знов заходився лаятись, побачивши, як за деревами, правда, вже далеченько, мигтiли генерал та його ескорт.

– Злодii! Злодii! – репетував вiн тепер по-французькому.

Нарештi вiн упав на землю край канави, ледь живий з утоми i голоду, в цiлковитому розпачi – не стiльки через те, що в нього вiдiбрали коня, як через зраду товаришiв. Якби цього гарного скакуна забрав ворог, Фабрiцiо не хвилювався б зовсiм, але серце йому краяла думка, що його зрадили й пограбували друзi: вахмiстр, якого вiн так полюбив, i гусари, яких мав за рiдних братiв. Думаючи про таку ницiсть, наш герой нiяк не мiг заспокоiтися i плакав дрiбними сльозами, припавши до стовбура верби. Вiн прощався з своiми прекрасними мрiями про лицарську, високу дружбу, схожу на дружбу героiв «Визволеного Єрусалима». Смерть зовсiм не страшна, коли довкола тебе геройськi й нiжнi душi, благороднi приятелi, що потискають тобi руку в останню твою годину! Але як зберегти в душi святий запал, коли довкола самi пiдлi ошуканцi? Як кожна обурена людина, Фабрiцiо все перебiльшував.

За чверть години, помiтивши вибухи ядер бiля смуги дерев, у затiнку яких вiн роздумував, хлопець отямився вiд своiх переживань. Вiн звiвся на ноги i спробував зорiентуватися. Попереду стелилися великi луки, скраю яких тягся широкий рiвчак, обсаджений буйними вербами. Фабрiцiо здалося, нiби мiсцина ця йому знайома. Якась пiхотна частина почала перебиратись через рiвчак, виходячи на луки за чверть лье вiд нашого героя. «Я трохи не заснув тут, – сказав собi вiн. – Ще чого доброго, опинюся в полонi!» І вiн прудко рушив уздовж рiвчака. Незабаром, розпiзнавши мундири, вiн заспокоiвся: полк був французький, i нема чого боятися, що його вiдрiжуть вiд своiх. Щоб наздогнати солдатiв, Фабрiцiо узяв праворуч.

Окрiм моральноi муки на думку, що його так пiдступно було обiбрано й зраджено, тепер все дужче давалася взнаки мука фiзична: вiн умирав з голоду. Пройшовши, точнiше, пробiгши хвилин десять, вiн, на превелику радiсть, побачив, як полк, що теж iшов дуже швидко, зупиняеться i нiби займае позицiю. За кiлька хвилин вiн уже був серед солдатiв.

– Чи не продасте менi шматок хлiба, товаришi?

– Ти ба! Вiн думае, що ми пекарi!

Цей ущипливий дотеп i дружний регiт, викликаний жартом, зовсiм спантеличили Фабрiцiо. Виходить, вiйна – зовсiм не той благородний i одностайний порив сердець, закоханих у славу, як вiн уявляв, начитавшись закликiв Наполеона? Вiн опустився, вiрнiше, впав у траву i геть сполотнiв. Солдат, який говорив з ним, зупинився за десять крокiв, щоб протерти бойок рушницi хустиною, а потiм пiдiйшов до Фабрiцiо й кинув йому окраець хлiба. Побачивши, що вiн не пiдняв його, солдат вiдламав шматочок i встромив йому в рот. Фабрiцiо розплющив очi й мовчки заходився жувати хлiб. Вiд кволостi вiн не мiг здобутись на слово, а коли нарештi отямився i пошукав очима солдата, щоб заплатити йому, довкола вже нiкого не було. Навiть тi, хто, здавалося, щойно стояли бiля нього, були вже за сто крокiв i йшли колоною. Фабрiцiо механiчно пiдвiвся й рушив слiдом. Вiн увiйшов до лiсу i, ледве тягнучи з утоми ноги, шукав, де б йому лягти, аж раптом, на велику радiсть побачив добре знайомого воза, коня i нарештi саму маркiтантку, яка зустрiлась була йому вранцi. Налякана його виглядом, вона пiдбiгла до нього.

– Ти можеш ще трохи пройти, лебедику? – запитала вона. – Ти що, поранений? А де ж твiй красень кiнь?

З цими словами вона пiдвела його до воза, потiм, узявши пiд руки, висадила його на васажок. Герой наш, розбитий втомою, вмостився на воза й заснув глибоким сном.[94 - 1 Para V. P. у Е. 15.Х.38.Скорочена примiтка Стендаля розшифровуеться так. для Вас. Пакiто i Євгенiе (iсп.). Адресовано дочкам графинi Монтiхо, з якими Стендаль познайомився через iхнього спiльного друга вiдомого французького письменника Проспера Мерiме. Наведена дата пов'язана, мабуть, з якоюсь розповiддю Стендаля дiвчатам про вiйну, яка нагадувала пригоди Фабрiцiо в епiзодi битви пiд Ватерлоо.]




Роздiл четвертий


Нiщо не могло його збудити: нi рушничнi пострiли, що лунали бiля самого воза, нi галоп коня, якого маркiтантка щосили перiщила батогом. Цiлий день полк вiрив у перемогу, а тепер, несподiвано атакований цiлою хмарою прусськоi кавалерii, вiдступав, точнiше, тiкав у бiк Францii.

Полковник, гарний, чепурний молодий офiцер, що заступив убитого Макона, був зарубаний. Перебравши на себе командування, сивоголовий старий командир батальйону наказав полковi спинитися.

– Хай йому лихо! – сказав вiн солдатам. – За часiв республiки втiкали тiльки тодi, коли вже не було iншоi ради. Боронiть кожну п'ядь цiеi землi, стiйте на смерть! – вигукнув вiн i мiцно вилаявся. – Ви захищаете тут землю батькiвщини, пруссаки хочуть ii загарбати!

Вiзок спинився, i Фабрiцiо одразу прокинувся. Сонце зайшло давно, Фабрiцiо здивувався, що вже споночiло. Врiзнобiч безладними гуртами тiкали солдати. Це безладдя вразило нашого героя. Вiн помiтив, що всi розгубленi.

– Що сталося? – спитав вiн у маркiтантки.

– Пусте! Розбили нас, голубчику! Прусська кавалерiя сiче нас, як капусту. Оце i все. Бовдур генерал гадав спершу, що це нашi гусари скачуть… Нумо, вставай мерщiй, пiдсоби менi посторонки зв'язати. Красуня порвала iх.

За десять крокiв гримнули пострiли. Наш герой, що спочив i почував себе досить бадьоро, сказав собi: «Власне, я по-справжньому ще не бився, цiлiсiнький день тiльки ескортував генералiв».

– Я повинен битися! – заявив вiн маркiтантцi.

– Не хвилюйся! Битимешся, скiльки тобi заманеться i навiть бiльше. Нам капець… Обрi, голубе! – гукнула вона капраловi,[95 - Капрал – унтер-офiцерське звання в пiхотi.] що квапився мимо. – Позирай вряди-годи, де я, де мiй вiз.

– Ви зараз пiдете в бiй? – запитав Фабрiцiо у капрала.

– Нi! Взую лакованi черевики й подамся на бал!

– Я з вами.

– Можеш узяти й цього юного гусара, – гукнула маркiтантка. – Вiн хоч i буржуа, а зух.

Капрал мовчки йшов швидким кроком. Вiсiм-десять солдатiв наздогнали його, i вiн повiв iх до кремезного дуба, оточеного ожинником. Так само мовчки порозставляв iх на узлiссi довгим цепом: кожний стояв принаймнi за десять крокiв од свого сусiда.

– Слухайте, хлопцi! – нарештi озвався капрал, уперше порушивши мовчанку. – Не стрiляти без команди. Пам'ятайте: у вас лише по три набоi.

«Що ж усе-таки сталося?» – запитував себе Фабрiцiо. І коли нарештi залишився сам на сам з капралом, сказав:

– У мене нема рушницi.

– По-перше, мовчи! Йди он туди: крокiв за п'ятдесят вiд узлiсся знайдеш когось iз наших, зарубаного шаблею. Знiми з нього рушницю й ладунку. Тiльки дивись – не здумай узяти в пораненого! Бери в того, хто напевне вбитий. Та спiши, а то нарвешся на кулi своiх же.

Фабрiцiо побiг i скоро вернувся з рушницею й ладункою.

– Заряди рушницю i стань он за те дерево. Не забувай: без моеi команди не стрiляти… А хай йому чорт! – вилаявся капрал, урвавши своi вказiвки. – Вiн i рушницi не вмiе набити!

Капрал допомiг Фабрiцiо зарядити рушницю i заговорив знов:

– Якщо ворожий вершник наскочить на тебе з шаблею, ти крутися навколо дерева, а стрiляй лише впритул, коли вiн опиниться за три кроки вiд тебе: треба, щоб твiй багнет майже торкався його мундира. Та покинь ти свою шаблю! – гукнув капрал. – Ще спiткнешся об неi i зариеш носом!.. Трясця його матерi! Ну й воякiв дають нам тепер! Сказавши це, вiн сам вiдчепив шаблю Фабрiцiо i з серцем пожбурив ii геть.

– Ну ж бо, обiтри хустиною кремiнь у замку. Та ти хоч раз у життi стрiляв з рушницi?

– Я мисливець.

– Слава тобi господи! – гукнув капрал, полегшено зiтхаючи. – Головне – не стрiляй без моеi команди!

І вiн пiшов. Фабрiцiо раював. «Нарештi я битимуся по-справжньому, нищитиму ворогiв! – думав вiн. – Сьогоднi вранцi по нас палили з гармат, а я тiльки голову пiдставляв пiд ядра: безглузде заняття!»

Фабрiцiо з великою цiкавiстю озирався довкола. Незабаром зовсiм близько вiд нього гримнуло кiлька пострiлiв. Але команди стрiляти не було, i вiн стояв, причаiвшись, за стовбуром. Уже смеркло. Йому примарилося, нiби вiн у засiдцi на ведмежiй облавi в Трамецiнських горах, над Грiантою. Фабрiцiо згадався мисливський прийом: вiн дiстав з ладунки набiй i витягнув з нього кулю. «Якщо вiн з'явиться, треба вбити його наповал», – i наш герой шомполом забив другу кулю в рушницю. Раптом вiн почув бiля самого свого дерева два пострiли, i в ту ж мить побачив синьомундирного вершника, який вихопився конем справа i поскакав повз нього лiворуч. «Вiн ще не за три кроки вiд мене, – сказав собi Фабрiцiо, – але я не схиблю, я певен». Поводячи дулом рушницi, Фабрiцiо старанно цiлився i нарештi натиснув курок. Вершник упав разом з конем. Нашому героевi ще ввижалося, нiби вiн на полюваннi, i вiн весело побiг до вбитого звiра. Вiн уже був зовсiм близько вiд ворога, видно, смертельно пораненого, як раптом з неймовiрною швидкiстю прискакало ще два пруссаки, вимахуючи над його головою шаблями. Фабрiцiо щодуху припустив до лiсу i, щоб легше було бiгти, кинув рушницю. Пруссаки були вже за три кроки вiд нього, коли вiн домчав до молодого дубняка на узлiссi. Цi дубки з прямими рiвними стовбурами, завтовшки з руку, на хвильку затримали кавалеристiв, але пруссаки зумiли проiхати i погналися за Фабрiцiо галявиною. Вони знов мало не наздогнали його, але шлях iм перепинила купа грубезних дерев, а Фабрiцiо гайнув мiж стовбурами. І тут назустрiч йому гримнув рушничний залп, стрiляли так близько, що спалахами мало не обсмалило йому обличчя. Вiн пригнув голову i, коли звiв ii, побачив перед собою капрала Обрi.

– Одного убив? – спитав вiн Фабрiцiо.

– Так, але загубив рушницю.

– Дарма, рушниць тут навалом. А ти все-таки молодець, хоч здаешся дурнем, день у тебе не пропав марно. Зате он тi роззяви маху дали i прогавили двох, що гналися за тобою, а вони ж були у них перед самим носом. Я iх не помiтив. Ну, гаразд. А зараз берiмо ноги на плечi, полк десь недалеко, за десять хвилин знайдемо. До речi, тут е непоганий морiжок, на ньому зручно зiбратися i залягти пiвколом.

Так говорячи, капрал швидко йшов на чолi загону з десяти чоловiк. За двiстi крокiв справдi трапився великий морiг; ступаючи по травi, вони зустрiли пораненого генерала, якого несли ад'ютант i служник.

– Дайте менi чотирьох людей, – сказав вiн капраловi кволим голосом. – Хай вiднесуть мене до лазарету, – в мене нога роздроблена.

– Іди до…! – крикнув капрал. – І ти, i всi вашi генерали! Всi ви сьогоднi зрадили iмператора.

– Що?! – люто гаркнув генерал. – Ти не виконуеш моiх наказiв?! Та ти знаеш, з ким розмовляеш? Я граф Б***, генерал, командир вашоi дивiзii! – i так далi i тому подiбне. Вiн ще довго репетував.

Ад'ютант кинувся до солдатiв. Капрал багнетом штрикнув його в руку бiля плеча i швидко рушив далi зi своiми пiдлеглими.

– Бодай вам усiм руки-ноги потрощило! Зграя пройдисвiтiв! Усi генерали продалися Бурбонам[96 - Бурбони – королiвська династiя у Францii з 1589 до 1792 pp., скинута з престолу пiд час французькоi революцii 1789–1794 pp. За часiв Наполеона перебувала в емiграцii, пiсля його падiння повернулась до влади у Францii.] i зрадили iмператора!

Фабрiцiо з подивом слухав таке страхiтливе звинувачення.

Близько десятоi вечора маленький загiн приеднався до полку бiля входу в село з кiлькома вузенькими вуличками. Проте Фабрiцiо помiтив, що капрал Обрi уникав розмовляти з офiцерами.

– Тут нiяк не пройти! – вигукнув капрал.

Усi вулицi були забитi пiхотою, кавалерiею, а головне артилерiйськими передками та фургонами. Капрал Обрi звертав то в ту, то в ту, то в ту вуличку, але щоразу за двадцять крокiв уже годi було пробитися. Лихi окрики й лайка стрясали повiтря.

– І тут командуе якийсь запроданець! – вигукнув капрал. – Якщо у ворога стане кебети оточити село, всiх нас переловлять як собак. Гайда за мною, хлопцi!

Фабрiцiо озирнувся: з капралом iшло тепер лише шестеро солдатiв. Розчиненою брамою вони ввiйшли в загороду, з загороди – в стайню, а звiдти через хвiртку – до саду. Якийсь час вони блукали навмання то туди, то сюди, нарештi перебрались через живоплiт i опинилися в гречанищi. За неповнi пiвгодини простуючи на крик i галас, вони знову вийшли на битий шлях, але вже за селом. Кинута зброя купами валялася в придорожнiх ровах. Фабрiцiо вибрав собi рушницю. Але шлях, хоч який широкий, був такий забитий втiкачами й возами, що за пiвгодини капрал i Фабрiцiо просунулися ледве крокiв п'ятсот. Казали, що цей шлях веде до Шарлеруа.[97 - Шарлеруа – мiсто в Бельгii.] На сiльськiй дзвiницi вибило одинадцяту.

– Гайда знову полем! – гукнув капрал.

Тепер загiн складався лише з трьох солдатiв, Фабрiцiо та капрала. Не встигли вiдiйти вiд битого шляху на чверть лье, як один солдат гукнув:

– Далi несила!

– І менi також! – сказав другий.

– Отакоi! Усiм нам важко, – зауважив капрал. – Але слухайте мене, i все буде гаразд.

Вiн помiтив кiлька дерев, що росли на межi посеред великого лану.

– Пiд дерева! – скомандував вiн. А коли пiдiйшов до дерев, додав: – Лягайте тут i не галасуйте. Але перед сном треба було б пiдкрiпитися. Хто мае хлiб?

– Я, – озвався один солдат.

– Давай сюди, – владно звелiв капрал.

Вiн покраяв хлiб на п'ять куснiв i собi взяв найменший.

– Хвилин за п'ятнадцять перед свiтанням, – сказав вiн, жуючи хлiб, – наскочить ворожа кавалерiя. Треба стерегтися, щоб нас не порубали. Якщо вiд кавалерii тiкатимеш сам-один такою вiдкритою рiвниною – тобi капут, а вп'ятьох можна врятуватися. Тримайтеся дружно при менi, стрiляйте лише впритул, i я обiцяю привести вас завтра надвечiр у Шарлеруа.

За годину перед свiтанням капрал збудив свiй загiн i звелiв перезарядити рушницi всiм. З битого шляху, як i ранiше, долiтав гук, що не втихав цiлу нiч. Здавалося, вiддалiк реве водоспад.

– Тiкають, наче барани, – простодушно сказав Фабрiцiо капраловi.

– Замовкни, шмаркачу! – обурено гукнув капрал.

А трое солдатiв – уся його армiя – глянула на Фабрiцiо так, нiби почули блюзнiрство. Вiн зневажив нацiю.

«Це вже чортзна-що! – думав наш герой. – Я помiтив це ще ранiше, у вiце-короля в Мiланi. Вони нiколи не тiкають! О нi! Французам не можна казати правди, якщо вона зачiпае iхне марнославство. А менi начхати, що вони свiтять на мене такими злими очима. І я iм це доведу».

Загiн рушив у дорогу, як i ранiше, тримаючись за п'ятсот крокiв вiд потоку втiкачiв, що ринув битим шляхом. На вiдстанi одного лье вiд мiсця ночiвлi капрал i його загiн перетнули путiвець, що виходив на битий шлях, де покотом спали солдати. За сорок франкiв Фабрiцiо купив тут доброго коня, а серед зброi, що валялася скрiзь, ретельно вибрав собi довгу пряму шаблю.

«Це буде найкраще, раз кажуть, що треба колоти, а не рубати», – думав вiн.

Так озброiвшись, вiн пустив коня галопом i незабаром наздогнав капрала, що встиг вiдiйти далеко вперед.

Звiвшись на стременах i пiднявши лiвою рукою шаблю, вiн заявив, озираючи четвiрку французiв:

– Цi люди тiкають дорогою, нiби отара баранiв… нiби отара наполоханих баранiв.

Слово барани Фабрiцiо вимовляв з притиском, але його товаришi вже зовсiм забули, як годину тому це слово iх розсердило. Тут виявилася рiзниця мiж iталiйцями i французами. Французи щасливiшоi вдачi, вони ковзають по поверхнi подiй i не таять образи.

Своiм натяком на баранiв Фабрiцiо, треба сказати, залишився дуже задоволений. Загiн рухався полем, гомонiли про всяку всячину. Вiдмахали ще два лье, капрал усе дивувався, чому не показуеться ворожа кавалерiя. Вiн сказав Фабрiцiо:

– Наша кавалерiя – ти. Скачи он до тiеi халупи на белебнi й запитай у господаря, чи не дасть вiн нам поснiдати за плату. Не забудь сказати, що нас лише п'ятеро.

Якщо вiн завагаеться, дай йому п'ять франкiв завдатку зi своiх грошей. Не турбуйся: пiсля снiданку ми грошики вiдберемо.

На обличчi капрала, коли Фабрiцiо зиркнув на нього, був вираз такоi незворушноi поважностi, навiть своерiдноi моральноi переваги, що наш герой послухався. Все вiдбувалося так, як передбачив головнокомандуючий, тiльки Фабрiцiо умовив товаришiв не вiдбирати в селянина тих п'яти франкiв, якi дав йому авансом.

– Це моi грошi, – заявив Фабрiцiо, – я плачу не за вас, а за себе: тут дали вiвса моему коневi.

Фабрiцiо так погано говорив по-французькому, що його товаришам причулася зверхнiсть у його словах. Це iх дiйняло до живого, i вони почали виношувати думку наприкiнцi дня провчити його, викликавши на дуель. Вiн здавався iм чужаком, бiлою вороною, i це iх дратувало. Зате Фабрiцiо все бiльше проймався прихильнiстю до них.

Вони йшли двi години мовчки, та раптом капрал глянув па шлях i радiсно вигукнув:

– Наш полк iде!

Усi кинулися до битого шляху. Але, на жаль, бiля орла на держаку було чоловiк двiстi, не бiльше. В юрбi Фабрiцiо угледiв маркiтантку: очi в неi були червонi, вона чвалала пiшки i час вiд часу схлипувала, ii воза й Красуню Фабрiцiо так нiде i не побачив.

– Пограбували, занапастили, обiкрали! – закричала маркiтантка, зустрiвшись поглядом з нашим героем.

Фабрiцiо мовчки спiшився; взяв за вуздечку коня i сказав маркiтантцi:

– Сiдайте.

Умовляти ii не довелося.

– Пiдкороти стремена, – сказала вона.

Вмостившись у сiдлi, вона заходилася розповiдати Фабрiцiо, яка халепа спiткала ii минулоi ночi. Пiсля безконечно довгоi оповiдi, що ii з почуття нiжноi дружби наш герой слухав дуже уважно, хоча нiчого в нiй не второпав, маркiтантка додала:

– Подумати лишень, адже мене пограбували, побили й розорили французи.

– Як? Французи? А я думав – пруссаки! – вигукнув Фабрiцiо з простодушним виглядом, що надавав його гарному, але серйозному i блiдому личку дитячоi чарiвностi.

– Який же ти ще дурненький! – сказала маркiтантка, усмiхаючись крiзь сльози. – А все ж ти дуже милий.

– Та ще й неабиякий зух – ухекав пруссака, – додав капрал Обрi. Серед загальноi веремii вiн випадково опинився бiля коня, яким iхала маркiтантка.

– Тiльки гордiй вiн! – додав Обрi.

Фабрiцiо досадливо махнув рукою.

– А як твое прiзвище? – спитав капрал. – Може, доведеться подати рапорт, то я згадаю й тебе.

– Мое прiзвище Вазi, – трохи затинаючись, вiдповiв Фабрiцiо, – тобто нi – Було, – похопився вiн.

Прiзвище Було значилося в подорожнiй, яку дала йому тюремниця в Б. Починаючи вже дещо метикувати i менше дивуватися всьому, що вiдбувалося довкола, вiн позавчора дорогою добре затямив це iм'я. Окрiм подорожньоi гусара Було, вiн пильно зберiгав iталiйський паспорт, за яким мав право на шляхетне прiзвище Вазi, продавця барометрiв. Коли капрал звинуватив його в гординi, вiн трохи був не бевкнув: «Я – гордий? Я, Фабрiцiо Вальсерра, маркезiно дель Донго, що згодився носити прiзвище якогось Вазi, торговця барометрами!»

Поки вiн мiркував i подумки казав собi: «Треба добре запам'ятати: мое iм'я – Було, а то не уникнути менi в'язницi, якою загрожуе менi доля», капрал i маркiтантка перекинулись кiлькома зауваженнями щодо його особи.

– Не гнiвайтесь, я питаю не з простоi цiкавостi, – промовила маркiтантка, переставши раптом тикати йому. – Я вам хочу добра. Признайтеся, хто ви такий насправдi?

Вiдповiв Фабрiцiо не зразу. Вiн думав про те, що навряд чи знайде вiрнiших друзiв, ладних допомогти йому доброю порадою, а йому так потрiбна добра порада. «Ми незабаром ввiйдемо в фортецю, комендант захоче довiдатись, хто я такий, i мене посадять за грати, якщо з моеi вiдповiдi побачать, що в четвертому полку гусарiв я нiкого не знаю, хоча й ношу мундир цього полку». Кому-кому, а Фабрiцiо, австрiйському пiдданцевi, було добре вiдомо, як багато важить паспорт. Навiть його рiднi, родовитi дворяни, святенники та ще прибiчники переможцiв, разiв двадцять мали халепу через паспорт. Тому запитання маркiтантки не образило Фабрiцiо. Пiдшукуючи французькi слова, щоб розтлумачити все зрозумiлiше, вiн вiдповiв не вiдразу, а зацiкавлена маркiтантка додала, щоб заохотити його:

– Капрал Обрi i я дамо вам добру пораду, як поводитися.

– Я не маю сумнiву в цьому, – вiдповiв Фабрiцiо. – Мене звати Вазi, я генуезець. Моя сестра, вiдома в Генуi красуня, вийшла замiж за французького капiтана. Менi лише сiмнадцять рокiв, i сестра запросила мене пожити в неi, щоб подивитися Францiю i трохи обтесатися. В Парижi я вже ii не застав i, довiдавшись, що вона супроводжуе вiйсько, приiхав сюди. Я шукав ii скрiзь i не мiг знайти. Мiй акцент здався солдатам пiдозрiлим, i мене заарештували. Грошi тодi в мене водилися, я сунув жандармовi золотого, i вiн дав менi чужу подорожню, мундир i сказав: «Тiкай! Але дай слово, що нiколи не назвеш мого iменi».

– А як його звати? – спитала маркiтантка.

– Я ж присягнувся! – вiдповiв Фабрiцiо.

– Вiн мае рацiю, – втрутився капрал. – Звiсно, той жандарм пройдисвiт, але наш товариш не повинен виказувати його. А як звати капiтана, чоловiка твоеi сестри? Ми можемо розшукати його, якщо знатимеш прiзвище.

– Телье, капiтан четвертого гусарського полку, – вiдповiв наш герой.

– Виходить, тебе пiдвiв акцент? – якось лукаво запитав капрал. – Солдати подумали, що ти шпигун?

– Авжеж. Яке паскудство! – вигукнув Фабрiцiо, свiтячи очима. – Це я шпигун! Коли я люблю iмператора i французiв! Ця образа обурюе мене найбiльше!

– Помиляешся, образи тут нема. Нiчого дивного, що солдати засумнiвалися, – поважно заперечив капрал.

І вiн повчальним тоном розтлумачив, що в вiйську кожен повинен належати до якоiсь частини й носити ii мундир, iнакше подумають, що ти шпигун. Шпигунiв ворог пiдсилае безлiч, у цiй вiйнi кругом запроданцi. З очей Фабрiцiо спала полуда. Хлопець уперше зрозумiв: вiн сам винний у всьому, що сталося з ним за останнi два мiсяцi.

– Стривай, хай вiн усе розповiсть сам, – втрутилась маркiтантка, чия цiкавiсть розпалилася ще дужче.

Фабрiцiо послухався. Коли вiн закiнчив розповiдь, маркiтантка поважно сказала капраловi:

– Власне, вiн ще хлопчак i нiякий не вояк. А пiсля того, як нас зрадили й розколошматили, нам тепер сутужно буде на цiй вiйнi. Ляже вiн тут кiстками. А навiщо? Gratis pro deo,[98 - На славу Божу (лат.)] чи що?

– Та вiн навiть не умiе набити рушницi, – додав капрал, – нi на дванадцять темпiв, нi вiльно. Адже це я сам забив шомполом кулю, якою вiн коцнув пруссака.

– До того ж вiн показуе кожному зустрiчному своi грошi, – додала маркiтантка. – Обдеруть догола, як тiльки нас не буде з ним.

– Якийсь вахмiстр, – пiдхопив капрал, – затягне до себе в ескадрон, щоб випивати за його грошi, а там, чого доброго, й ворог завербуе, – адже кругом самi запроданцi. Перший-лiпший скомандуе йому iти слiдом, i вiн пiде. Найкраще йому до нашого полку записатися.

– Нi, будь ласка, капрале! – гукнув Фабрiцiо. – Конем куди зручнiше, нiж пiшки. До того ж я не вмiю набити рушницi, а ви самi бачили – вершник з мене непоганий.

Цiею промовою Фабрiцiо вельми пишався.

Не будемо переказувати довгу суперечку мiж капралом i маркiтанткою щодо подальшоi долi нашого героя. Фабрiцiо зауважив, що вони в цiй суперечцi не раз повторювали всi подробицi його пригод: як запiдозрили його солдати, як жандарм продав йому подорожню й мундир, як учора опинився вiн у маршальському почтi, як побiжно побачив iмператора, як поцупили в нього коня тощо.

З чисто жiночою цiкавiстю маркiтантка все поверталась до обставин крадiжки купленого за ii допомогою доброго скакуна.

– То ти вiдчув, як тебе за ноги схопили, тихенько пiдняли, пронесли над хвостом твого коня i посадили на землю?

«Навiщо торочити без кiнця те, що усiм добре вiдоме?» – думав Фабрiцiо. Вiн ще не знав, що простi французи саме в такий спосiб доходять якоiсь ради.

– Скiльки ти маеш грошей? – зненацька спитала в нього маркiтантка.

Фабрiцiо вiдповiв без запинки, переконаний у великодушностi цiеi жiнки, – ось що вигiдно вiдрiзняе Францiю.

– Залишилося бiля тридцяти наполеондорiв i вiсiм чи десять п'ятифранкових екю.

– Тодi ти вiльний птах! – вигукнула маркiтантка. – Кидай це розбите вiйсько, повертай праворуч, виберися на перший-лiпший путiвець, поганяй коня i скачи якнайдалi вiд армii. Принагiдно купи собi цивiльний одяг. Як вiдмахаеш вiсiм-десять лье та побачиш, що довкола жодного муштрованого, iдь поштовими до якогось мiстечка, вiдпочинь там тиждень, попоiж бiфштексiв. Тiльки не бевкни нiкому, що ти був у вiйську, жандарми схоплять тебе як дезертира, а ти хоч i славний хлопчина, але ще не досить метикований, щоб замовляти жандармам зуби. Як тiльки знов одягнешся в цивiльне, порви на клаптi подорожню й назвися своiм справжнiм прiзвищем – Вазi. А що йому казати, звiдки вiн приiхав? – звернулася вона до капрала.

– З Камбре на Шельдi, це чудове мiстечко, може, чув? Там ще е собор i пам'ятник Фенелоновi.[99 - У Стендаля неточнiсть, пам'ятник видатному французькому письменниковi Франсуа Фенелону (1651–1715) у французькому мiстi Камбре було вiдкрито лише через десять рокiв пiсля битви пiд Ватерлоо.]

– Слушно, – сказала маркiтантка. – Дивись – нiкому нi слова, що ти був у битвi, не пробалакайся про Б. i жандарма, який продав тобi солдатську подорожню. А закортить вернутись до Парижа, iдь спершу до Версаля[100 - Версаль – колишня резиденцiя французьких королiв за 18 км вiд Парижа.] i пройди з того боку через заставу i то пiшки, нiби вертаешся з прогулянки. Золотi своi заший у черес штанiв, а головне, при купiвлi чогось, не показуй усiх грошей: дiставай стiльки, скiльки треба заплатити. Прикро менi, що тебе живцем облуплять i пустять голого. А що робитимеш без грошей? Ти ж собi ради не даси, – i так далi i тому подiбне.

Довго ще торохтiла добра маркiтантка. Капрал кивками схвалював ii поради, не встигаючи вставити бодай слово. Зненацька юрми, що сунули битим шляхом, спершу додали ходи, потiм метнулися лiворуч через придорожнiй рiвчак i щодуху кинулись тiкати.

– Козаки! Козаки! – кричали з усiх бокiв.

– Бери назад свого коня! – заволала маркiтантка.

– Боже борони! – сказав Фабрiцiо. – Скачiть, рятуйтеся, я вам його дарую. Хочете, дам грошей на нового воза? Половина того, що маю, ваша.

– Кажу тобi, бери свого коня! – гнiвно кричала маркiтантка i хотiла була спiшитися. Фабрiцiо вихопив шаблюку.

– Тримайтеся мiцно! – гукнув вiн, двiчi-тричi плазом ударив шаблею коня, i вiн галопом подався слiдом за втiкачами.

Герой наш поглянув на шлях. Тiльки що тут простувало кiлька тисяч людей, лава за лавою, як селяни в церковнiй процесii. Пiсля крику «козаки» дорогу немов вимели, втiкачi покидали на землю кiвери, рушницi, шаблi та iншу амунiцiю. Вражений Фабрiцiо звернув праворуч на пагорб, що пiдносився на дванадцять-тринадцять футiв, обвiв поглядом битий шлях i рiвнину, але не побачив i слiду козакiв.

«Цi французи якiсь диваки! – подумав вiн. – Оскiльки менi все одно йти праворуч, то найкраще рушити негайно, – сказав вiн собi. – Мабуть, е ж якась причина, коли вони всi кинулись навтiкача».

Фабрiцiо пiдiбрав кинуту рушницю, перевiрив, чи набита вона, пiдсипав на полицю пороху, почистив кремiнь, потiм вибрав собi повну ладунку i ще раз оглянувся довкола. Серед рiвнини, недавно такоi людноi, вiн був сам-один. Ген у далечинi, поступово зникаючи за деревами, все ще мчали не озираючись утiкачi. «Чудасiя, та й годi!» – думав вiн. І, згадавши, як учора вчинив капрал, сiв на землю серед пшеничного лану. Маючи надiю побачити своiх приятелiв – маркiтантку та капрала Обрi, Фабрiцiо вирiшив триматись дороги.

Сидячи на лану, вiн порахував грошi: виявляеться, в нього залишилося не тридцять золотих, як вiн гадав, а тiльки вiсiмнадцять. Проте в нього зберiгалися про запас ще дрiбнi дiаманти, якi вiн засунув за пiдшивку свого гусарського чобота в кiмнатi тюремницi того ранку, коли покидав ii дiм. Вiн старанно сховав золото i знову задумався над причиною такоi раптовоi втечi.

«Може, це лиха прикмета для мене?» – думав вiн. Та найбiльше Фабрiцiо побивався тим, що не запитав у капрала Обрi, чи справдi вiн брав участь у битвi. Йому здавалося, що брав, i якби вiн переконався в цьому, то почував би себе найщасливiшою людиною.

«А проте, – думав вiн, – у битвi я був пiд iменем якогось в'язня, у мене в кишенi його подорожня, ба навiть гiрше – на менi його мундир. Для мого майбутнього це фатальна призвiстка. Що сказав би абат Бланес? А той бiдолаха Було сконав у тюремнiй камерi! Все це лиховiснi прикмети; напевне, доля готуе менi в'язницю!»

Щоб довiдатись, чи справдi гусар Було був винний, Фабрiцiо вiддав би все на свiтi. Вiн став пригадувати: здаеться, тюремниця казала йому, що за грати гусар потрапив не лише за крадiжку столового срiбла, а ще й за те, що вкрав селянську корову й побив ii господаря. Фабрiцiо не мав сумнiву, що його також колись ув'язнять за такий самий злочин, як гусара Було. Вiн згадав про свого приятеля, абата Бланеса. От би порадитися з ним! Потiм згадав, що нi разу не писав тiтцi, вiдтодi як покинув Париж. «Сердешна Джiна!» – подумав вiн, i на очах у нього забринiли сльози. Зненацька почув позаду шерех: якийсь солдат, розгнуздавши трьох коней, пустив iх попасти на лан. Конi, мабуть, були дуже голоднi. Фабрiцiо схопився, як курiпка. Солдат сторопiв. Помiтивши його збентеження, наш герой захотiв удати з себе справжнього гусара.

– Один iз цих коней мiй, сучий сину! – гукнув вiн. – Ну та гаразд, я дам тобi п'ять франкiв за те, що ти привiв його сюди.

– Ти що, кепкуеш з мене? – сказав солдат.

З вiдстанi шести крокiв Фабрiцiо прицiлився в нього.

– Вiддавай коня, а то пристрелю!

Рушниця була в солдата за плечима, вiн потягнувся рукою, щоб зняти ii.

– Як ворухнешся, тут тобi й капець! – гукнув Фабрiцiо й кинувся до солдата.

– Гаразд, давай п'ять франкiв i забирай коня, – буркнув солдат, з жалем озираючи безлюдний шлях.

Лiвою рукою тримаючи напереваги рушницю, Фабрiцiо правою кинув йому три п'ятифранковi монети.

– Злазь, якщо дорожиш своею шкурою… Загнуздай вороного й забирайся геть з двома iншими… Опинатимешся – дiстанеш кулю.

Солдат, щось бурмочучи пiд нiс, послухався. Фабрiцiо пiдiйшов до коня й лiвою рукою взявся за гнуздечку, стежачи за тим, як солдат вiддаляеться. Той вiдiйшов крокiв на п'ятдесят, коли Фабрiцiо легко скочив у сiдло. Та тiльки-но вiн сiв на коня, правою ногою шукаючи стремено, як над його вухом свиснула куля: по ньому з рушницi стрельнув солдат. Нетямлячися з гнiву, Фабрiцiо поскакав до нього. Солдат кинувся тiкати й незабаром, скочивши в сiдло, поскакав уже верхи на одному з тих коней, що залишилися. «Ба! Його вже не наздоженеш!» – подумав Фабрiцiо. Куплений кiнь був добрячий, але, мабуть, страшенно голодний. Фабрiцiо повернувся на битий шлях, де все ще не було жодноi душi, перетнув його i пустив коня клусом лiворуч, на пагорб, де мав надiю знайти маркiтантку. Проте, виiхавши на пагорб, вiн на вiдстанi цiлого лье довкола побачив лише поодинокi солдатськi постатi.

«Отже, зустрiтися з цiею славною, доброю жiночкою менi не судилося!» – подумав вiн, зiтхаючи. Вiддалiк, по праву руку вiд шляху Фабрiцiо помiтив ферму i рушив туди. Не спiшуючись, вiн заплатив грошi наперед i звелiв дати коневi вiвса. Юнь так зголоднiв, що гриз жолоб. Через годину, сподiваючись на випадкову зустрiч з маркiтанткою чи бодай з капралом, Фабрiцiо трюхикав уже по битому шляху. Так вiн iхав i iхав, роззираючись навсiбiч, поки добрався до багнистого берега якоiсь рiчечки з вузьким дерев'яним мiстком. Перед мiстком, праворуч вiд шляху, на вiдшибi стояла корчма пiд вивiскою «Бiлий кiнь».

«Пообiдаю», – сказав собi Фабрiцiо. Бiля в'iзду на мiст понуро сидiв на конi кавалерiйський офiцер з рукою на черезплiчнику. За десять крокiв вiд нього трое кавалеристiв без коней натоптували собi люльки.

«Еге, цi люди можуть купити в мене коня ще дешевше, нiж вiн коштував менi», – подумав Фабрiцiо.

Поранений офiцер i трое солдатiв очiкували, поки вiн пiд'iде.

«А навiщо менi мiст? – спитав себе наш герой. – Краще взяти праворуч i iхати берегом. Щоб вискочити з халепи, маркiтантка, мабуть, порадила б менi рушити саме цiею дорогою… Все це так, але якщо я дремену, завтра менi буде дуже соромно. Тим паче, що мiй кiнь прудконогий, а кiнь у цього офiцера, мабуть, пiдтоптався. А надумае вiн зсадити мене з коня, я проскакаю геть».

Так мiркуючи, Фабрiцiо притримував коня i iхав дуже повiльною ступою.

– Гусаре, швидше! – владним голосом гукнув офiцер. Фабрiцiо проiхав кiлька крокiв i зупинився.

– Хочете забрати в мене коня? – крикнув вiн.

– Та нi! Пiд'iжджайте.

Фабрiцiо подивився на офiцера, – у нього були сивi вуса i найчеснiшi очi. Хустка, яка перев'язувала лiву руку, червонiла вiд кровi, права також була забинтована кривавою ганчiркою.

«Ну, не вiн, так цi солдати схоплять коня за гнуздечку», – подумав Фабрiцiо. Але, придивившись, помiтив, що солдати також пораненi.

– Ім'ям честi, – промовив офiцер з полковницькими еполетами, – стань тут на чатах i кажи всiм зустрiчним драгунам, кiнним егерям i гусарам, що в цiй корчмi полковник Лебарон i вiн наказуе iм приеднатись до нього.

Старий полковник виглядав страшенно пригнiченим i з перших же слiв сподобався нашому героевi, який вiдповiв вельми розважливо:

– Мосье, мене не послухають. Я замолодий. Тут потрiбний ваш власноручний наказ.

– Це правда, – сказав полковник, пильно придивляючись до Фабрiцiо. – Лароз, пиши наказ, у тебе здорова права рука.

Лароз мовчки дiстав записника з пергаментними аркушиками, черкнув кiлька рядкiв i, видерши чвертку паперу, вiддав ii Фабрiцiо. Полковник повторив нашому герою наказ i додав, що через двi години, як належить, його заступить один з поранених кавалеристiв. З цими словами вiн пiшов зi своiми людьми до харчевнi. Фабрiцiо нерухомо завмер при в'iздi на мiст i дивився iм услiд, вражений нiмою й похмурою скорботою трьох поранених солдатiв. «iх нiби зачакловано лихими чарами», – подумав. Нарештi вiн розгорнув складений аркушик i прочитав наказ:



«Полковник шостого драгунського полку Лебарон, командир другоi бригади першоi кавалерiйськоi дивiзii чотирнадцятого корпусу, наказуе всiм кавалеристам, драгунам, кiнним егерям та гусарам не переiздити через мiст i приеднатись до нього в його штабi, в корчмi «Бiлий кiнь».

    Дано в штабi бiля мосту через Сенту 19 червня 1815 року.
    За полковника Лебарона, пораненого в правицю i за його розпорядженням
    вахмiстр Лароз».

З пiвгодини простоявши на чатах бiля мосту, Фабрiцiо побачив шiстьох кiнних егерiв i трьох пiших. Вiн оголосив iм полковниковий наказ.

– Ми зараз вернемось, – вiдповiли чотири верхiвцi i жвавим клусом проскочили мiст.

Фабрiцiо звернувся до двох вершникiв, що залишилися. Спалахнула запальна суперечка, а тим часом через мiст перейшли трое пiших егерiв. Один вершник зажадав у Фабрiцiо показати писане розпорядження, взяв папiр i сказав:

– Зараз я покажу його товаришам, i вони неодмiнно повернуться. Чекай тут нашого повернення.

І вiн рушив галопом, товариш його поскакав слiдом. Усе це сталось за одну мить.

Розлючений Фабрiцiо гукнув одного пораненого солдата, що саме показався у вiкнi харчевнi. Фабрiцiо помiтив у нього нашивки вахмiстра. Вахмiстр вийшов з харчевнi i, пiдходячи до Фабрiцiо, крикнув:

– Шаблю наголо, сто чортiв! Ти ж на чатах!

Фабрiцiо вихопив з пiхов шаблю i сказав:

– Вони забрали наказ.

– Ще сердитi за вчорашню битву, – похмуро вiдповiв вахмiстр. – Я тобi дам свiй пiстолет. Якщо тебе не слухатимуться, стрiляй у повiтря, я вискочу сам або вийде полковник.

Фабрiцiо помiтив, як здивовано звiв брови вахмiстр, почувши, що наказ забрали. Вiн зрозумiв, що йому завдано особистоi образи, i присягнувся вдруге не пошитися в дурнi.

Фабрiцiо, озброений сiдельним вахмiстровим пiстолетом, гордо став на чатах. Незабаром семеро гусарiв пiд'iхали верхи до мосту. Фабрiцiо заступив iм шлях i оголосив полковникiв наказ. Гусари слухали його невдоволено, а найсмiливiший з них спробував проiхати. Згадавши мудру пораду приятельки-маркiтантки колоти, а не рубати, Фабрiцiо опустив лезо своеi довгоi прямоi шаблюки i вдав, нiби збираеться штрикнути того, хто порушив наказ.

– А, вiн хоче нас убити, цей шмаркач! – гукнули гусари. – Невже мало посiкли наших учора?

Всi семеро, як по командi, оголили шаблi й кинулись на Фабрiцiо. Вiн подумав, що тут йому й смерть, але згадав здивований погляд вахмiстра i поклав собi не давати нового приводу для зневаги. Вiдступаючи до мосту, вiн намагався колоти вiстрям шаблi. Гусари швидко збагнули, з ким вони мають справу: так кумедно вимахував вiн довгим i прямим кiрасирським, для нього важким палашем. Не завдаючи йому шкоди, вони намагались порiзати на ньому весь мундир. Кiлька разiв гусари дряпнули йому передплiччя. Дотримуючись науки маркiтантки, Фабрiцiо дуже завзято силкувався колоти клинком тих, хто нападав. На свое лихо, штрикаючи шаблею, вiн i справдi поранив у руку одного гусара. Вершник розсатанiв, що його зачепив вiстрям такий шмаркач, зробив випад i поранив Фабрiцiо у стегно. Сталося це тому, що кiнь нашого героя не лише не уникав бою, а, мабуть, знаходив втiху у цьому й кидався назустрiч напасникам. А тi, побачивши, що в Фабрiцiо тече з правого плеча по рукаву кров, i, боячись, як би не зайшла надто далеко гра, вiдтiснили його лiворуч, до поручнiв, i поскакали геть. Опинившись сам-один, Фабрiцiо пальнув у повiтря, щоб попередити полковника.

В цей час до мосту наближалося четверо кiнних гусарiв i двое пiших з того самого полку, що й попереднi. Коли гримнув пострiл, вони були ще за двiстi крокiв i пильно стежили за тим, що дiеться на мосту. Подумавши, що Фабрiцiо стрiляв у iхнiх однополчан, усi четверо з оголеними шаблями кинулися просто на нього. Це була справжня кавалерiйська атака. Попереджений пострiлом, полковник Лебарон вiдчинив дверi корчми i кинувся до мосту саме тодi, коли туди прискакали вершники, i звелiв iм зупинитися.

– Тут немае бiльше нiяких полковникiв! – гукнув один з гусарiв i пiдострожив коня.

Полковник обурився, урвав своi докори й пораненою рукою схопив за гнуздечку його коня.

– Стiй, нiкчемний солдате! – гукнув вiн гусаровi. – Я знаю тебе, ти з ескадрону капiтана Анрiе.

– Ну й що! Хай наказ дае менi сам капiтан! Капiтана Анрiе вбили вчора, – додав вiн з ущипливим смiхом. – А ти йди до…

Сказавши це, вiн вирiшив прорватися i погнав коня на полковника, той упав на помiст. Фабрiцiо, що стояв за два кроки на самому мосту, але обличчям до корчми, бачив, як кiнь штовхнув грудьми полковника i той упав, не випускаючи з рук повода. Обурений Фабрiцiо клинком шаблi завдав гусаровi сильного прямого удару. На щастя, гусарiв кiнь, почуваючи, що його тягне до землi гнуздечка, затиснута в полковниковiй руцi, шарахнув убiк, i довгий клинок кiрасирськоi шаблi Фабрiцiо, черкнувши по гусаровому доломану, тiльки сяйнув бiля самих його очей. Гусар люто повернувся, з усього маху вдарив шаблею, i лезо, розiтнувши рукав Фабрiцiо, вп'ялося йому в руку. Герой наш упав.

Побачивши, що двое оборонцiв мосту лежать на землi, один пiший гусар скористався з нагоди, захопив коня Фабрiцiо i, скочивши в сiдло, поскакав по мосту.

Із корчми вискочив вахмiстр, побачив, як упав полковник, i подумав, що його важко поранили. Вiн погнався за гусаром, котрий забрав коня, i загнав йому в крижi шаблю. Той повалився додолу. Бачачи, що бiля мосту залишився тiльки пiший вахмiстр, гусари пiдострожили своiх коней i поскакали геть. Другий пiший гусар майнув у поле.

Вахмiстр пiдiйшов до поранених. Фабрiцiо вже звiвся на ноги, болю вiн не почував, хоч i втратив чимало кровi. Полковник встав на превелику силу, вiн не був поранений, а лише забився, падаючи.

– Пусте! – сказав вiн вахмiстровi. – Тiльки рука болить вiд староi рани.

Гусар, котрого поранив вахмiстр, конав.

– Ну й бiс iз ним! – гукнув полковник. – Краще потурбуйся про цього хлопця, я даремно важив його життям, – сказав вiн вахмiстровi i двом солдатам, якi пiдбiгли сюди. – Я сам стану на мосту i спробую зупинити цих бiснуватих. Вiдведiть хлопця до харчевнi i перев'яжiть руку. Вiзьмiть для цього мою сорочку.




Роздiл п'ятий


Вся ця пригода тривала одну мить. Рани у Фабрiцiо були легкi, руку йому перев'язали, порвавши на бинти полковникову сорочку. Покласти його збирались на другому поверсi корчми.

– Але поки я вилежуватимуся нагорi, – сказав Фабрiцiо вахмiстровi, – мiй кiнь знудиться сам у стайнi й поскаче геть пiд iншим хазяiном.

– Як на новобранця, то голова в нього варить, – сказав вахмiстр.

І Фабрiцiо поклали на свiжiй соломi просто в жолобi, де стояв його кiнь.

Бачачи, що Фабрiцiо дуже кволий, вахмiстр принiс йому мисочку пiдiгрiтого вина i залишився поговорити з ним. У розмовi вiн вихваляв нашого героя, i той почував себе на сьомому небi.

Прокинувся Фабрiцiо лише на свiтаннi; конi протягло iржали, рвалися i тупотiли. Стайню наповнював дим. Спершу Фабрiцiо не мiг уторопати, звiдки цей галас, не тямив навiть, де вiн сам. Нарештi, мало не задихнувшись вiд диму, здогадався, що горить дiм. За мить Фабрiцiо був уже на подвiр'i i сидiв на конi. Вiн пiдвiв голову – дим валив iз двох вiкон над стайнею, дах повивали чорнi клуби завихреного диму. Вночi не менше сотнi втiкачiв набилося в корчму «Бiлий кiнь», усi вони кричали й лаялися. П'ятеро-шестеро, як устиг розгледiти Фабрiцiо, були зовсiм п'янi. Один з юрби хотiв затримати його i кричав:

– Ти куди ведеш мого коня?

Вiдмахавши чверть лье, Фабрiцiо обернувся й побачив, що його нiхто не переслiдуе. Будинок палав. Фабрiцiо впiзнав мiст, згадав про свою рану i лише тодi вiдчув, як пашить рука i боляче стягують ii бинти.

«А що сталося iз старим полковником? Вiн дав свою сорочку, щоб перев'язати менi руку».

Але цього ранку наш герой поводився напрочуд спокiйно: звичних романтичних поривань позбавила його велика втрата кровi.

«Праворуч! – скомандував вiн собi. – І гайда!»

Фабрiцiо спокiйно поiхав понад берегом по дорозi, яка нижче мосту звертала праворуч. Йому згадалися поради доброi маркiтантки. «Оце друг! – думав вiн. – Яка щира душа!»

Пiсля години iзди вiн вiдчув кволiсть. «Що це зi мною? Невже я зомлiю? – подумав вiн. – Якщо я втрачу свiдомiсть, у мене вкрадуть коня, та, може, ще й роздягнуть, i тодi прощавай, моя скарбнице!» Йому вже бракувало сили правити конем, вiн лише намагався якось утриматися в сiдлi. Його блiдiсть помiтив якийсь селянин, що копав бiля дороги, i поспiшив пiднести йому склянку пива i кусень житнього хлiба.

– Подивився я на вас, – сказав селянин, – думаю: блiдий який! Мабуть, iз тих, що були вчора пораненi у великiй битвi.

Допомога прийшла як нiколи доречно. Коли Фабрiцiо пiднiс до рота хлiб, в очах йому вже потемнiло i в головi запаморочилося. Пiдкрiпившись, вiн подякував селяниновi i спитав:

– Де я зараз?

Селянин пояснив, що звiдси три лье до мiстечка Зондерс,[101 - Зондерс – мiстечко в Бельгii, населене фламандцями.] де вiн може знайти допомогу. Фабрiцiо дiстався туди, майже нiчого не тямлячи, намагаючись лише не впасти з коня. Побачивши розчинену браму, вiн в'iхав у двiр. То була корчма «Скребло». З будинку одразу вибiгла опасиста господиня. Тремтячим з жалю голосом добра жiнка гукнула на допомогу. Двi молодi дiвчини допомогли йому злiзти з коня, i ледве вiн спiшився, як одразу зомлiв. Покликали хiрурга, той пустив йому кров. Кiлька днiв Фабрiцiо не вiдчував, що з ним роблять: вiн лежав у забуттi.

Колота рана в стегнi могла загноiтися. Повертаючись до тями, хлопець просив подбати про його коня. Вiн раз у раз повторював, що добре заплатить, i це ображало добру господиню та ii дочок. Його дбайливо доглядали, i через два тижнi хворий трохи оклигав. Аж одного вечора вiн помiтив, що в його господинь досить стурбований вигляд. Незабаром до кiмнати зайшов нiмецький офiцер; вiн щось розпитував, йому вiдповiдали мовою, незнайомою Фабрiцiо. Проте хлопець здогадався, що цiкавляться його особою, i вдав, нiби спить. Згодом, вирiшивши, що офiцер уже пiшов, вiн покликав хазяйок.

– Чого приходив цей офiцер? Невже мене збираються внести до списку вiйськовополонених i заарештувати?

Господиня зi слiзьми на очах кивнула головою.

– У мене в доломанi[102 - Доломан – офiцерський плащ, який носили гусари.] схованi грошi, – вигукнув вiн, зводячись на лiжку. – Купiть менi цивiльне вбрання, i сьогоднi вночi я своiм конем пощу звiдси. Ви врятували менi життя, дали менi притулок, коли я мiг звалитися мертвий на дорозi. Врятуйте мене ще раз, допоможiть менi вернутись до матерi.

Обидвi дочки так уболiвали за Фабрiцiо, що тут же розплакалися. По-французькому вони розумiли кепсько, i тому пiдiйшли до його лiжка, щоб розпитати. Потiм вони по-фламандському затiяли суперечку з матiр'ю, раз у раз жалiбно позираючи на нашого героя. Фабрiцiо здогадався, що його втеча може завдати iм великих прикрощiв, проте задля нього вони ладнi ризикнути. Притискаючи руки до серця, вiн палко дякував iм. Мiсцевий еврей роздобув i о десятiй вечора принiс потрiбне вбрання. Та коли хазяйськi дочки порiвняли принесеного сюртука з доломаном Фабрiцiо, то побачили, що його треба вшити. Часу було обмаль, i обидвi негайно взялися за роботу. Фабрiцiо показав, де в нього захованi наполеондори, i попрохав зашити iх у куплене для нього вбрання. Разом з сюртуком еврей принiс i пару добрих новiсiньких чобiт. Фабрiцiо, не вагаючись, показав дiвчатам, де треба розрiзати його гусарськi ботфорти, щоб дiстати дiаманти, i iх сховали у пiдшивку нових чобiт.

Велика втрата кровi i спричинена цим кволiсть викликали дивне явище: Фабрiцiо майже забув французьку мову. До своiх господинь вiн звертався по-iталiйському, а вони розмовляли фламандською мовою, – отож, спiврозмовники спiлкувалися одне з одним лише на мигах. Хоча дiвчата були зовсiм безкорисливi, побачивши дiаманти, вони застрибали вiд захвату: Фабрiцiо видався iм перебраним принцом. Анiкен, молодша i наiвнiша з двох сестер, просто розцiлувала Фабрiцiо. Хлопцевi ж обидвi сестри здавалися красунями. Опiвночi, коли хiрург, щоб пiдкрiпитися перед далекою дорогою, дозволив йому випити трохи вина, Фабрiцiо майже перехотiлося iхати.

«Де менi буде краще, нiж тут?» – думав вiн. А проте о другiй ночi вiн устав i одягнувся. Тут вiн довiдався вiд хазяйки, що його коня забрав той самий офiцер, який кiлька годин тому приходив з обшуком.

– От негiдник! – вилаявся Фабрiцiо. – Пограбував пораненого!

Молодий iталiець не був фiлософом, вiн зовсiм забув, як йому самому дiстався кiнь.

Анiкен, умиваючись слiзьми, сказала, що для нього найняли коня. Їй було жаль розлучатися з ним. Прощання було дуже нiжне. Фабрiцiо пiдняли i посадили в сiдло два кремезнi молодики, родичi доброi господинi. Щоб вiн не звалився з коня, вони притримували його дорогою, а за кiлькасот крокiв попереду маленького каравану йшов третiй проводир i пiдозрiливо дивився, чи нема на шляху патрулiв. Через двi години зробили зупинку в домi хазяйчиноi небоги. Хоч як умовляв Фабрiцiо своiх супутникiв розпрощатися з ним, вони нi за що не погоджувались, запевняючи, що нiхто лiпше за них не знае лiсових дорiг.

– Але вранцi помiтять мою втечу, а коли з'ясуеться, що й вас нема вдома, дорого вам обiйдеться ваша вiдсутнiсть! – казав Фабрiцiо.

Рушили далi. На щастя, перед свiтанням густий туман повив рiвнину. До мiстечка прибули близько восьмоi ранку. Один з молодикiв пiшов дiзнатися, чи ворог не захопив поштових коней. Виявилося, що станцiйний наглядач устиг iх заховати, роздобувши десь жалюгiдних шкап i поставивши iх у стайнi. Подалися шукати коней у болотах, де вони були схованi, i через три години вже змiцнiлий Фабрiцiо сiв до благенького кабрiолета,[103 - Кабрiолет – двоколiсний, найчастiше однокiнний екiпаж.] запряженого одначе парою добрих поштових коней. До нашого героя уже вернулася сила. Зворушливим було прощання з провожатими, родичами господинi. Грошi прийняти вони вiдмовилися, хоч як старався Фабрiцiо пiдшукати нагоду, щоб заплатити.

– Пане, грошi вам зараз потрiбнiшi, нiж нам, – вiдповiдали цi славнi хлопцi.

Нарештi вони вирушили назад додому. Збадьорений дорогою Фабрiцiо послав з ними листи, в яких висловив своi почуття добрим господиням. Фабрiцiо писав зi слiзьми на очах, i його лист до юноi Анiкен, безперечно, дихав любов'ю.

Решта подорожi вiдбулася без особливих пригод. Пiсля прибуття до Ам'ена[104 - Ам ен – мiсто у Францii на р. Соммi.] вiн вiдчув сильний бiль вiд рани в стегнi. Сiльський ескулап прочистив рану недбало, i, незважаючи на кровопускання, вона загноiлася. Поки Фабрiцiо два тижнi лежав у готелi, який утримувала облеслива й жадiбна родина, союзники захопили Францiю. Фабрiцiо так багато мiркував над усiм пережитим, що став iншою людиною. Дитиною вiн залишився тiльки в одному: йому дуже кортiло з'ясувати, чи справдi те, що вiн бачив, було битвою i чи була це битва пiд Ватерлоо? Вперше в життi читав вiн з великою втiхою, сподiваючись вiдшукати в газетах або в розповiдях про цю битву, опис тих мiсць, де вiн iздив в ескортi маршала Нея та iншого генерала. З Ам'ена Фабрiцiо майже щодня писав своiм любим приятелькам, господиням «Скребла». Пiсля одужання вiн одразу подався до Парижа i в колишньому своему готелi знайшов десяткiв зо два листiв од матерi та тiтки, в яких обидвi благали його швидше вертатися. В останньому листi графинi П'етранера були загадковi натяки, якi дуже його стурбували. Цей лист розвiяв усi нiжнi мрii Фабрiцiо. Щоб побачити велике для себе попереду лихо, людинi його вдачi досить було одного слова, i розбуджена уява малювала йому це лихо в усiх моторошних подробицях.

«Нi в якому разi не пiдписуй листiв, у яких ти подаеш звiстку про себе, – попереджувала графиня. – Не приiжджай прямо на озеро Комо, зупинися в Лугано, на швейцарськiй територii».

Прибути до цього мiстечка вiн повинен пiд прiзвищем Кавi; в найкращому готелi його чекае графинин лакей, вiн скаже, що робити далi. Лист завершувався словами:

«Приховуй вiд людей свою шалену витiвку i, головне, не тримай при собi нiяких паперiв: нi писаних, нi друкованих. У Швейцарii за тобою ходитимуть друзi святоi Маргарита.[105 - Стараннями пана Пеллiко ця назва стала вiдома на всю Європу так зветься в Мiланi вулиця, де розташованi будинок полiцii i в'язниця (Прим. автора).Пеллiко Сiльвю (1789–1854) – iталiйський письменник-карбонарiй. В примiтцi Стендаля йдеться про спогади Пеллiко «Moi в'язницi» (1833), де мiланську полiцiю часто називають за назвою вулицi, на якiй був будинок полiцii i мiстилась в'язниця.] Якщо я матиму досить грошей, – писала графиня, – я пошлю когось до Женеви, в готель «Терези»: там ти взнаеш деякi подробицi, про якi я писати не можу, однак тобi треба iх знати до повернення. Але Богом святим благаю: не затримуйся в Парижi жодного дня, бо тебе впiзнають нашi шпики».

Уява Фабрiцiо малювала фантастичнi картини, i його цiкавило тепер лише одне: на якi загадковi обставини натякала йому тiтка. Вiн негайно вирушив на батькiвщину, дорогою до Францii його двiчi затримували, але йому вдалося викрутитися. Цих прикрощiв завдав йому iталiйський паспорт i дивний титул торговця барометрами, що нiяк не пасував до його юного личка й забинтованоi руки.

Нарештi Фабрiцiо прибув до Женеви, зустрiвся з графининим служником, i той вiд iменi тiтки розповiв, що мiланськiй полiцii донесли, нiби Фабрiцiо послали до Наполеона з якимись пропозицiями вiд таемного товариства змовникiв, органiзованого в колишньому Італiйському королiвствi. «Якби мета його подорожi була iнша, – говорилося в доносi, – навiщо тодi йому було б прибирати чуже iм'я?» Мати Фабрiцiо намагаеться довести iстину, а саме: по-перше, ii син Швейцарii нiколи не покидав, а по-друге, вiн раптово виiхав з замку пiсля сварки iз старшим братом.

Вислухавши цю розповiдь, наш герой запишався. «Виходить, мене вважають начебто за посла при Наполеонi, – сказав вiн собi. – Менi начебто випала честь розмовляти з цим великим мужем. От дав би Господь!» Вiн згадав, що його предок у сьомому колiнi – онук дель Донго, прибулого до Мiлана в почтi Сфорца, сподобився честi бути обезглавленим, бо герцоговi вороги схопили його, коли вiн подався до Швейцарii домовлятися з кантонами про вербування воякiв. Перед очима Фабрiцiо постала гравюра в родоводi дель Донго, присвячена цiй подii. Розпитуючи служника своеi тiтки, Фабрiцiо довiдався про одну подробицю, яка вихопилась у служника в поривi обурення, хоч графиня не раз велiла про це мовчати; в мiланську полiцiю донiс його старший брат Асканьо. Почувши цю страшну вiстку, наш герой знавiснiв. Шлях з Женеви до Італii iде через Лозанну. Хоча через двi години до Лозанни[106 - Лозанна – мiсто у Швейцари.] мав вирушити дилiжанс, Фабрiцiо ухвалив вирушити негайно i пройти пiшки вiдстань десять-дванадцять лье. На прощання в Женевi, в однiй понурiй швейцарськiй кав'ярнi, вiн завiв сварку з хлопцем, який, на думку Фабрiцiо, дуже дивно до нього приглядався. Була то щира правда: молодий женевець, людина флегматична, розважлива, заклопотана лише думками про грошi, сприйняв його за божевiльного: Фабрiцiо вовком поглядав на всiх клiентiв i облив своi штани кавою, яку йому принесли. У цiй сварцi перший порив Фабрiцiо був цiлком у дусi шiстнадцятого сторiччя: замiсть викликати женевця па поединок, вiн вихопив стилет i хотiв його заколоти. Фабрiцiо в запалi обурення забув усi завченi правила честi, в ньому озвався iнстинкт або, краще сказати, дитячi спогади.

Графинин повiрник, з яким вiн зустрiвся в Лугано, ще дужче розпалив його лють, повiдомивши новi подробицi. В Грiантi Фабрiцiо любили, там не проговорився нiхто, – всi вдавали, нiби вiрять, що вiн поiхав до Мiлана, i якби не люб'язна братова послуга, мiланська полiцiя його вiдсутностi б не помiтила.

– Вашi прикмети, мабуть, повiдомлено митникам, – сказав Фабрiцiо тiтчин посланець, – якщо ми вирушимо гостинцем, нас затримають на кордонi Ломбардо-Венецiанського королiвства.

В горах, що вiдокремлюють Лугано вiд озера Комо, Фабрiцiо та його люди добре знали кожну стежку. Вони перебралися на мисливцiв, тобто на контрабандистiв, а оскiльки iх було трое i вигляд у них був суворий, сторожа при зустрiчi тiльки привiталася з ними. До замку Фабрiцiо постарався заявитись близько пiвночi: о цiй порi вже давно спали його батько i всi лакеi з пудреним волоссям. Вiн легко спустився в глибокий рiв i дiстався до замку крiзь вiконце льоху. Там на нього вже чекали мати i тiтка, тут же набiгли й сестри. Оханням, нiжностям, сльозам не було кiнця-краю, i, коли цi щасливцi, що не вiрили своему щастю, змогли нарештi розважливо розмовляти, першi променi свiтання попередили iх, що час не стоiть на мiсцi.

– Про твое повернення, сподiваюся, твiй брат не здогадуеться, – мовила панi П'етранера. – Я перестала з ним розмовляти пiсля його прекрасного вчинку, i, на мою превелику честь, це допекло його до живого. Сьогоднi за вечерею я вирiшила звернутись до нього: менi треба було якось приховати свою шалену радiсть, iнакше вона могла збудити в нього пiдозру. Вiн явно запишався нашим вдаваним примиренням, а я скористалася з його доброго настрою i за столом пiдпоiла його. Сьогоднi вiн не стане чаiтися десь у засiдцi й шпигувати, як завжди.

– Треба сховати нашого гусара в твоiх покоях, – сказала маркiза, – йому не можна зараз iхати. На радощах ми самi не своi, а треба зiбратися з думками i обмiркувати, як нам перехитрити страшну мiланську полiцiю.

Так i вчинили. Проте наступного дня маркiз та його старший син помiтили, що маркiза весь час сидить у невiстчиному покоi. Не будемо описувати поривiв нiжностi й радощiв, якi хвилювали жiнок, охоплених безмежним щастям. Серця iталiйцiв куди дужче, нiж нашi, краються пiдозрами i навiсними химерами, породженими буйною уявою. Натомiсть i радiсть вони переживають дужче i довше за нас. Того дня графиня й маркiза немов збожеволiли. Фабрiцiо знов довелося розповiдати про всi своi митарства. Врештi постановили вирушити до Мiлана, щоб там сховати свою радiсть; таiтися вiд нагляду самого маркiза та його сина Асканьо здавалося iм занадто важким.

Дiстатись до Комо вирiшили власним човном: iнший транспорт збудив би тисячу пiдозр. Але коли припливли в гавань Комо, маркiза раптом згадала, що забула в Грiантi важливi папери й послала по них перевiзникiв. Природно, тi не могли нiкому розповiсти, як провели час у Комо обидвi дами. А вони, прибувши на мiсце, найняли карету, – такi екiпажi чекають на гостей бiля високоi середньовiчноi вежi, яка височить над брамою мiланськоi застави. Перше нiж вiзник устиг перекинутися з ким-небудь слiвцем, вирушили з мiста. За чверть милi на дорозi трапився знайомий молодий мисливець; побачивши, що дами iдуть без кавалера, вiн люб'язно запропонував провести iх до мiланськоi застави, бо сам хотiв пополювати в його околицях. Усе йшло гаразд, дами щебетали зi своiм молодим подорожнiм, аж раптом на поворотi, де шлях оббiгае чудове лiсисте узгiр'я Сан-Джованнi, коней схопили за гнуздечку трое переодягнених жандармiв.

– Ох, нас зрадив чоловiк! – вигукнула маркiза й зомлiла.

До карети, заточуючись, пiдiйшов вахмiстр, що стояв неподалiк, i сказав п'яним голосом:

– Я дуже шкодую, що менi доручено таку мiсiю, але я мушу арештувати вас, генерале Фабiо Контi.

Фабрiцiо подумав, що вахмiстр для смiху величае його генералом. «Ти ще поплатишся за це», – сказав вiн собi. Позираючи на перебраних жандармiв, Фабрiцiо чекав нагоди, щоб вискочити з екiпажу i втекти полем.

Про всяк випадок графиня посмiхнулася й сказала вахмiстровi:

– Голубе мiй! Невже ви вважаете за генерала Контi цього шiстнадцятилiтнього хлопчака?

– А ви хiба не генералова донька? – запитав вахмiстр.

– Погляньте-но на мого батька, – сказала графиня, показуючи на Фабрiцiо.

Жандарми зайшлися реготом.

– Тiльки без розумувань! Покажiть вашi паспорти! – звелiв вахмiстр, роздратований загальними веселощами.

– Нашi дами, iдучи до Мiлана, паспортiв не беруть, – з фiлософським спокоем вiдповiв вiзник. – Вони iдуть зi свого замку Грiанта. Ось ця панi – графиня П'етранера, а та – маркiза дель Донго.

Геть спантеличений вахмiстр пiдiйшов до своiх людей, що тримали коней, i став радитися з ними. Нарада тривала добрих п'ять хвилин, але графиня втрутилась, попросивши дозволу проiхати кiлька крокiв i поставити карету в затiнку. Хоча була лише одинадцята ранку, сонце пекло немилосердно. Фабрiцiо пильно оглядався довкола, мiркуючи куди тiкати, i побачив, як на курний гостинець польовою стежкою вийшла юна дiвчина чотирнадцяти-п'ятнадцяти рокiв; затуляючи хусточкою личко, вона тихо плакала. Йшла вона мiж двома жандармами в формi, а слiдом теж у супроводi двох жандармiв велично виступав сухорлявий високий чоловiк, нiби той префект у процесii.

– Де ви iх перейняли? – запитав вахмiстр, якого зовсiм розвезло вiд вина.

– Тiкали через поле, а паспортiв при них нiяких.

Вахмiстр став нi в сих нi в тих. Йому треба було затримати двох арештантiв, а в нього на руках опинилося аж п'ятеро. Зi своiм штабом вiн вiдiйшов на кiлька крокiв, залишивши одного вартувати величного полоненого, а другого – держати коней.

– Сиди! – тихо сказала графиня Фабрiцiо, побачивши, як вiн вискочив з екiпажу. – Все обiйдеться.

Було чути, як один iз жандармiв вигукував:

– Дарма! Паспортiв вони не мають, отже, ми затримали iх цiлком слушно.

Вахмiстр, здавалося, вагався. Його турбувало прiзвище графинi П'етранера, генерала П'етранеру вiн знав, але про генералову смерть йому не було вiдомо.

«Граф П'етранера не з тих, хто простить кривду, якщо я недоречно заарештую його дружину!» – подумав вiн.

Поки тривали розмови, графиня озвалась до молодоi дiвчини, що стояла на курному шляху бiля карети, – ii врода вразила графиню.

– Синьйорино, у вас розболиться голова вiд сонця. Цей бравий вояк, – додала вона, киваючи на жандарма при конях, – звiсно, дозволить вам сiсти в коляску.

Фабрiцiо, який крутився бiля коляски, пiдiйшов, щоб пiдсадити дiвчину. Вiн пiдтримував ii за лiкоть, i дiвчина вже була стала на приступку, як раптом iмпозантний ii супутник, а вiн стояв за шiсть крокiв вiд карети, загув густим вiд пихи басом:

– Стiй на шляху, сiдати до чужоi коляски незручно!

Цього наказу Фабрiцiо не розчув. Дiвчина зразу повернулася i скочила з приступки, але ii все ще пiдтримував Фабрiцiо, i вона впала йому в обiйми. Вiн усмiхнувся, вона спаленiла, i, коли вже ступила додолу, вони ще якусь мить дивились одне на одного.

«У в'язницi я мав би прегарну приятельку! – подумав Фабрiцiо. – Яке в неi високе i горде чоло! Вона умiла б щиро кохати».

Пiдiйшов вахмiстр i владно запитав:

– Котра з дам Клелiя Контi?

– Я, – вiдповiла дiвчина.

– А я – генерал Фабiо Контi, – вигукнув величний старець. – Я камергер його величностi принца Пармського.[107 - Принц Пармський – тут Ранунцю-Ернесто IV, вигадана дiйова особа роману, прототипом якого був герцог Моденський Францiск IV (1779–1846). В дiйсностi на той час Парма була пiд владою Марii-Луiзи, колишньоi другоi дружини Наполеона, австрiйськоi принцеси.] Це неприпустимо, щоб з людиною мого стану поводились, мов з якимсь злодюжкою.

– Позавчора, сiдаючи до човна в гаванi Комо, ви послали к бiсу полiцейського iнспектора, коли вiн зажадав од вас паспорта. А сьогоднi вiн пошле вас прогулятись пiд вартою.

– Човен уже вiдчалив вiд пристанi, я квапився, бо заносилося на бурю. З берега якийсь чоловiк у цивiльному гукнув менi, щоб я вернувся, я назвав йому себе, i ми попливли.

– А цього ранку ви втекли з Комо.

– Людина мого стану, iдучи з Мiлана подивитись на озеро, паспорта не бере. Нинi вранцi в Комо менi сказали, що мене заарештують на заставi. З мiста я вийшов пiшки разом з дочкою, сподiваючись зустрiти на шляху коляску, щоб поiхати до Мiлана. Я збираюся подати там скаргу генерал-губернатору провiнцii.

Вахмiстровi, мабуть, камiнь з серця спав.

– Отож, генерале, ви заарештованi, i я вiдвезу вас до Мiлана. А ви хто такий? – звернувся вiн до Фабрiцiо.

– Мiй син, – вiдповiла графиня, – Асканьо, син дивiзiйного генерала П'етранери.

– Безпаспортний, графине? – спитав жандармський вахмiстр уже лагiднiшим тоном.

– Вiн ще хлопчак i паспорта не брав. Вiн нiколи не подорожуе сам, а лише зi мною.

Пiд час цiеi розмови генерал Контi сперечався з жандармами, все бiльше стаючи в ображену позу.

– Чого марнувати стiльки слiв? – сказав один iз жандармiв. – Ви заарештованi, та й годi.

– Ви повиннi дякувати, – зауважив вахмiстр, – що ми дозволяемо вам найняти в якогось селянина коня, а то, незважаючи на спеку та куряву, на ваш камергерський чин, довелося б вам котити на своiх, а ми iхали б обабiч кiньми.

Генерал почав сваритися.

– Ану замовкни! – урвав його жандарм. – Де твiй генеральський мундир? Так хто завгодно може назватися генералом.

Генерал просто не тямив себе з лютi. А в каретi тим часом справа складалась куди краще.

Графиня уже командувала жандармами, як своею челяддю. Вона дала екю одному з них i послала в корчму, що виднiлась за двiстi крокiв, щоб вiн принiс вина й передусiм холодноi води. Принагiдно вона заспокоiла Фабрiцiо, який усе поривався тiкати до лiсу, що вкривав узгiр'я. «Пiстолети в мене добрi», – думав вiн. Графиня домоглася вiд розсердженого генерала, щоб вiн дозволив дочцi сiсти в екiпаж. Генерал, великий любитель побалакати про себе та про свою рiдню, повiдомив дам, що його доньцi минуло лише дванадцять, бо вона народилася 27 жовтня 1803 року, але вона така розумниця, що всi дають iй чотирнадцять i навiть п'ятнадцять.

«Яка обмежена людина!» – промовляли графининi й маркiзинi очi. Завдяки графинi все влаштувалось пiсля переговорiв, що тривали цiлу годину. Один iз жандармiв, коли графиня сказала йому: «Нате вам десять франкiв», згадав про якусь пильну справу в сусiдньому селi i вiддав свого коня генераловi Контi.

З генералом поiхав вахмiстр, а всi iншi жандарми повсiдалися пiд деревом у товариствi чотирьох величезних обплетених сулiй, – посланий до корчми жандарм принiс з допомогою селянина вино. Щоб вернутися до Мiлана, достойний камергер дозволив Клелii Контi сiсти до жiнок у карету, а сина славного генерала П'етранери нiхто й не думав затримувати. Коли подорожнi перекинулись першими ввiчливими словами й обговорили несподiвану пригоду, Клелiя Контi зауважила, що вродлива графиня дивиться на Фабрiцiо захоплено, – виходить, вона не мати. Особливо зацiкавили дiвчину неодноразовi натяки на якийсь геройський, смiливий i дуже небезпечний вчинок, що його вiн недавно здiйснив. Але при всiй своiй кмiтливостi юна Клелiя не могла здогадатися, про що йдеться.

Вражено розглядала вона молодого героя, чиi очi, здавалося, ще палають вогнем недавнiх подвигiв. А вiн був вражений дивною вродою цiеi дванадцятирiчноi дiвчинки, яка зашарiлась вiд його захоплених поглядiв.

За лье до Мiлана Фабрiцiо сказав, що хоче провiдати дядька, i попрощався з дамами.

– Якщо викручуся з цiеi халепи, – сказав вiн Клелii, – приiду до Парми оглянути ii чудовi картиннi галереi. Запам'ятайте, будь ласка, мое iм'я: Фабрiцiо дель Донго.

– Отакоi, – гукнула графиня. – Це так ти умiеш зберiгати свое iнкогнiто! Синьйорино, будь ласка, запам'ятайте, що цей шибеник – мiй син i звати його П'етранера, а не дель Донго.

Пiзнього вечора Фабрiцiо вернувся в Мiлан брамою Ранца, цi ворота ведуть до бульвару, модного мiсця для прогулянок. Дрiбнi заощадження маркiзи та ii сестри пiдiрвала вiдправка двох служникiв до Швейцарii; на щастя, Фабрiцiо ще зберiг кiлька золотих i один дiамант, який було ухвалено продати.

В мiстi обох дам знали й любили. Клопотати за Фабрiцiо перед бароном Бiндером, начальником полiцii, почали найзначнiшi i найсвятобливiшi представники австрiйськоi партii.

– Цi панове, – запевняли вони, – не розумiли, як можна серйозно сприймати вибрик шiстнадцятирiчного хлопчака, який посварився з братом i втiк з батькiвського дому.

– Мiй обов'язок усе сприймати серйозно, – лагiдно вiдповiв барон Бiндер, людина розважлива i смутна. Вiн саме органiзував горезвiсну мiланську полiцiю й поставив перед собою мету вiдвернути революцiю, на зразок тiеi, що 1746 року вигнала з Генуi австрiякiв.[108 - Маеться на увазi переможне повстання жителiв iталiйського мiста Генуi проти австрiйського гнiту в груднi 1746 p., внаслiдок якого Геную було проголошено республiкою.] Мiланська полiцiя, яку прославили пригоди панiв Пеллiко та Андрiана,[109 - Андрiан Олександр (1797–1862) – iталiйський революцiонер, автор «Спогадiв державного в'язня» (1838).] не була така вже й жорстока. Вона послiдовно й суворо дотримувалась драконiвських законiв. Імператор Франц II[110 - Франц II (1768–1835) – австрiйський iмператор Священноi Римськоi iмперii (1792–1806) з династii Габсбургiв, один з органiзаторiв «Священного Союзу», головних керiвникiв европейськоi феодальноi реакцii в боротьбi проти революцiйноi Францii та ii впливу на iншi краiни.] хотiв нажахати зухвалi уми iталiйцiв.

– Дайте менi, панове, засвiдченi показання того, що робив юний маркезiно дель Донго, – вiдповiв барон Бiндер захисникам Фабрiцiо, – i то день по дню, починаючи вiд восьмого березня, коли вiн покинув Грiанту, i до прибуття, вчора ввечерi, до нашого мiста, де вiн нинi переховуеться в кiмнатi своеi матерi, i я ладен вважати його за наймилiшого пустуна з молодих мiланцiв. Якщо ж ви докладно не вкажете, де вiн пропадав пiсля зникнення з Грiанти, то, незважаючи на його високий рiд i всю мою пошану до приятелiв його дому, як ви розумiете, мiй обов'язок – заарештувати його. І менi доведеться тримати його за гратами доти, доки вiн не доведе, що не iздив до Наполеона з мiсiею вiд тiеi купки невдоволених, якi е в Ломбардii серед пiдданцiв його iмператорськоi й королiвськоi величностi. Зважте ще, панове: коли молодий дель Донго зумiе це обвинувачення спростувати, все одно вiн залишиться винний у тому, що подався за кордон без обов'язкового в таких подорожах паспорта, пiд чужим прiзвищем, свiдомо скориставшись паспортом простого ремiсника, тобто людини низького стану, що неприпустимо для дворянина.

Цю безжально ясну заяву начальник полiцii зробив з усiею гречнiстю й шанобливiстю, як того вимагало суспiльне мiсце маркiзи дель Донго та ii вельможних покровителiв.

Довiдавшись про вiдповiдь барона Бiндера, маркiза впала в розпач.

– Фабрiцiо ув'язнять! – гукнула вона, заливаючись слiзьми. – А якщо вiн опиниться за гратами, тiльки Господь Бог знае, коли його випустять на волю. Батько його зречеться.

З двома-трьома близькими приятелями панi П'етранера i ii братова скликали нараду. Незважаючи на iхнi умовляння, маркiза наполягала, щоб син виiхав тiеi самоi ночi.

– Але ж ти бачиш, – казала графиня, – бароновi Бiндеру вiдомо, що твiй син тут. Вiн чоловiк зовсiм не лихий.

– Не лихий, але йому хочеться догодити цiсаревi Францу.

– Одначе якби для кар'ери барон вважав корисним запроторити до в'язницi Фабрiцiо, вiн би вже зробив це. Влаштувати втечу Фабрiцiо означало б виявити образливу недовiру бароновi.

– Одначе, коли вiн натякнув, що знае, де Фабрiцiо переховуеться, вiн цим сказав: йому треба тiкати! Нi, жити з невiдчепною думкою: «За чверть години мого сина, може, кинуть за грати!» я не можу. Хоч би якi честолюбнi намiри виношував барон Бiндер, – додала маркiза, – йому для змiцнення свого становища в краiнi вигiдно пiдкреслювати свою доброзичливiсть до таких людей, як мiй чоловiк. Хiба дивна вiдвертiсть, з якою вiн повiдомив, що знае, де шукати мого сина, не доводить усе це? Бiльше того, вiн вельми люб'язно розтлумачив, у яких двох злочинах обвинувачують Фабрiцiо за доносом його брата-нiкчеми, i додав, що кожен з цих злочинiв караеться тюрмою. Хiба цим вiн не сказав нам: «Може, ви волiете за краще вигнання? Самi вибирайте!»

– Якщо ти вибереш вигнання, – наполягала графиня, – ми бiльше нiколи не побачимо Фабрiцiо.

Фабрiцiо, а вiн був на цих переговорах разом з давнiм маркiзиним приятелем, нинi радником при трибуналi, запровадженому Австрiею, рiшуче висловився за втечу. І покинув палац того самого вечора, сховавшись у колясцi, – цей екiпаж повiз до театру Ла Скала його матiр i тiтку. Вiзник довiрою не користувався, але коли вiн пiшов, як завжди, в таверну, а при конях залишився лакей, людина надiйна, перебраний на селянина Фабрiцiо вискочив з коляски i пiшов з мiста. Другого дня вiн так само щасливо перетнув кордон i за кiлька годин прибув до п'емонтського материного маетку, бiля Новари, в Романьяно, де полiг Баярд.[111 - Романьяно, де полiг Баярд. – Італiйське мiстечко на р. Сезii, де загинув французький полководець П'ер дю Террайль, синьйор де Баярд (1476–1524).]

Можна уявити, як уважно слухали оперу графиня та ii невiстка, сидячи в ложi Ла Скала. До театру вони вибрались лише для того, щоб порадитися з приятелями, членами лiберальноi партii, бо полiцiя в разi iхньоi появи в палацi дель Донго могла щось запiдозрити. На нарадi в ложi ухвалили ще раз удатись до барона Бiндера. Про пiдкуп не могло бути й мови, цей сановник вiдзначався чеснiстю, до того ж обидвi дами зовсiм зубожiли: вони змусили Фабрiцiо взяти всi грошi, вирученi вiд продажу дiамантiв.

Дуже важливо було почути вiд барона останне слово. Приятелi нагадали графинi про такого собi канонiка Борду; цей надзвичайно гречний молодик колись залицявся до неi i повiвся дуже негарно: дiставши одкоша, вiн донiс генераловi про ii роман з Лiмеркатi i за це його виставили за дверi як негiдника. Нинi цей канонiк щовечора грав у тарок з баронесою Бiндер i, звiсно, був близьким другом ii чоловiка. Хоч як це було прикро для графинi, вона наважилась навiдати канонiка i наступного ранку, ранньоi пори, коли вiн ще не виходив з дому, звелiла доповiсти про себе. Коли единий служник канонiка вимовив iм'я графинi П'етранера, той вiд хвилювання спав з голосу i забув навiть причепуритися, хоча вбраний був досить недбало.

– Проси, а сам забирайся геть, – сказав вiн кволим голосом.

Графиня ввiйшла, Борда опустився навколiшки.

– Тiльки навколiшках нещасний шаленець мае слухати вашi повелiння, – промовив вiн.

Того ранку, вбрана, щоб не привертати до себе уваги, зумисно скромно, вона була чарiвна. Глибокий сум, спричинений вигнанням Фабрiцiо, насильство над собою, яке вона вчинила, наважившись прийти до того, хто повiвся з нею пiдло, – все це запалило слiпучим вогнем ii очi.

– Навколiшках я хочу вислухати вашi повелiння! – вигукнув канонiк. – Очевидно, ви бажаете просити мене про якусь послугу, iнакше ви не вшанували б своею появою дому нещасного шаленця. Колись, палаючи коханням i ревнощами, втративши надiю завоювати вашу прихильнiсть, я вчинив вам пiдлоту.

Слова цi були щирi i тим великодушнiшi, що нинi канонiк мав велику владу: вони до слiз зворушили графиню. Досi ii душу гнiтили приниження i страх, i от за мить iх витiснили розчулення й проблиск надii. Щойно вона була глибоко нещасна i раптом вiдчула себе майже щасливою.

– Поцiлуй менi руку, – сказала вона канонiковi, – i встань. (Треба знати, що в Італii звертання на «ти» свiдчить про щиру дружбу, так само як i про найнiжнiшi почуття.) Я прийшла просити тебе про помилування мого небожа Фабрiцiо. Як давньому своему приятелю, я розповiм тобi все як на духу. Фабрiцiо, шiстнадцятирiчний хлопець, вчинив нечуване шаленство. Ми були в замку Грiанта, над озером Комо. Якось о сьомiй вечора човен з Комо привiз нам вiстку, що в бухтi Жуан висадився iмператор. Другого ж ранку Фабрiцiо вирушив до Францii, взявши паспорт у свого товариша, простолюдина на iм'я Вазi, торговця барометрами. На торговця барометрами Фабрiцiо нiяк не скидався, i ледве вiн проiхав по Францii десять лье, його заарештували: його захопленi промови ламаною французькою мовою здалися пiдозрiлими. Невдовзi вiн утiк i дiстався до Женеви; ми послали назустрiч йому в Лугано…

– В Женеву, ви хочете сказати, – з усмiшкою поправив ii канонiк.

Графиня доказала свою iсторiю.

– Для вас я зроблю все можливе й неможливе, – iз запалом сказав канонiк. – Можете розраховувати на мене. Я ладен навiть пiти на ризик. Вкажiть, що менi зробити з тiеi хвилини, коли з моеi вбогоi вiтальнi зникне небесне видиво, що осяяло менi життя.

– Пiдiть до барона Бiндера, скажiть йому, що ви любите i знаете Фабрiцiо з пелюшок, що вiн рiс у вас перед очима, бо ви постiйно гостювали в нашому домi. Іменем дружби, якою вшанував вас барон, благайте його, щоб вiн через своiх агентiв з'ясував, чи мав Фабрiцiо перед вiд'iздом до Швейцарii хоч одну зустрiч iз якимсь пiднаглядним лiбералом. Якщо помiчники в барона кмiтливi, вiн переконаеться, що тут iдеться лише про хлоп'яцтво. Звiсно, ви пам'ятаете, що в моiх пишних апартаментах у палацi Дуньянi висiли на стiнах гравюри, де були зображенi вигранi Наполеоном битви. Мiй небiж навчився читати, розбираючи по складах пiдписи пiд отими гравюрами. Мiй покiйний чоловiк розповiдав п'ятирiчному синовi про цi битви. Ми надiвали йому на голову шолом мого чоловiка, малий тягав по пiдлозi його шаблюку. І от одного прекрасного дня вiн дiзнаеться, що iмператор, на якого молився мiй чоловiк, вернувся до Францii. Щоб прилучитися до свого кумира, Фабрiцiо мчить туди, як навiжений, але йому це не вдалося. Спитайте в барона, як вiн збираеться покарати Фабрiцiо за це хвилинне шаленство.

– Я забув вам дещо показати! – вигукнув канонiк. – Ви зараз побачите, що я хоч трохи вартий того пробачення, яке ви менi подарували. Ось, – сказав вiн, порпаючись у паперах на столi, – ось донос отого ницого coltorto (лицемiра), гляньте на пiдпис: Асканьо Вальсерра дель Донго – вiн i заварив усю цю кашу. Вчора у канцелярii полiцii я взяв його донос i вирушив до Ла Скала, маючи надiю зустрiти когось з одвiдувачiв вашоi ложi i через нього дати знати вам про цей документ. Копiя цього доносу вже давно у Вiднi. Ось ворог, з яким треба боротися.

Канонiк прочитав графинi донос. Вони домовилися, що вдень через надiйного посередника вiн надiшле iй копiю. До палацу дель Донго графиня вернулася з радiстю в серцi.

– Колишнiй негiдник став цiлком порядною людиною, – сказала вона маркiзi. – Сьогоднi ввечерi ми поiдемо до Ла Скала. Коли годинник покаже за чверть одинадцяту, ми випровадимо з нашоi ложi всiх гостей, загасимо свiчки, замкнемо дверi, а об одинадцятiй прийде сам канонiк i розповiсть, що йому пощастило зробити. Ми з ним вирiшили, що так буде для нього найбезпечнiше.

Канонiк був дуже розумний. На це побачення вiн з'явився вчасно, виявив велику турботу й цiлковиту щирiсть, що трапляеться лише в тих краiнах, де людськi почуття не забивае марнославство. Його жорстоко мучив спогад про донос на графиню, який вiн зробив чоловiковi, генералу П'етранерi. Тепер вiн дiстав змогу очистити свое сумлiння.

Вранцi, коли графиня пiшла вiд нього, вiн сказав собi: «Не iнакше, як у неi роман з небожем!» Вiд колишньоi жаги вiн iще не зцiлився, i йому стало гiрко. «Така горда жiнка i раптом прийшла до мене!.. Пропозицiю послуг, дуже шанобливу i делiкатно передану iй вiд мене полковником Скоттi, ii колишнiм коханцем, вона обурено вiдкинула пiсля смертi бiдолашного П'етранери. Красуня П'етранера волiла за краще жити на пенсiю в пiвтори тисячi франкiв! – згадував канонiк, снуючи по кiмнатi. – Потiм вона поiхала до замку Грiанта й опинилася в нестерпному товариствi огидного seccatore[112 - Нудна, нестерпна людина (iтал.)] маркiза дель Донго!.. Тепер усе ясно. Справдi, Фабрiцiо чарiвний: високий, стрункий, завжди усмiхнений, до того ж погляд у нього млосний i вираз личка, як на картинах Корреджо[113 - Корреджо Антонiо (1489–1534) – вiдомий iталiйський художник.]», – гiрко думав канонiк.

«Вiкова рiзниця?… Не така вже й значна… Фабрiцiо народився пiсля приходу французiв, здаеться, дев'яносто восьмого року, графинi зараз двадцять сiм чи двадцять вiсiм, i нема вродливiшоi й милiшоi за неi. Наш край славиться красунями, а вона всiх затьмарюе. Марiнi, Герардi, Руга, Арезi, П'етрагруа[114 - Мiланськi жiнки, вiдомi своiми сумнiвними пригодами.] не витримують з нею порiвняння… Закоханi жили щасливо вдалинi вiд свiту, над гарним озером Комо, i раптом цей хлопець кидае все i поспiшае до Наполеона… Ще не перевелися смiливцi в Італii, хоч як ii топтали!.. Люба вiтчизна!.. Авжеж, – пiдказувало йому розпалене ревнощами серце, – iнакше годi пояснити цю покiрну готовнiсть животiти в селi i щодня з огидою бачити за кожною трапезою страхiтливу фiзiономiю маркiза дель Донго i ницу блiду личину Асканьо, – маркезiно ще паскуднiший за татуся!.. Ну, гаразд, послужу iй вiрою i правдою. Принаймнi матиму втiху дивитися на неi в театрi не лише в лорнет».

Канонiк Борда пояснив дамам дуже докладно, як стоять справи. В душi Бiндер ставиться до них добре. Вiн дуже радий, що Фабрiцiо утiк, перш нiж надiйшла вказiвка з Вiдня. Вирiшувати своею владою барон не мае права: в цiй справi, як i в кожнiй iншiй, вiн чекае розпорядження. Точнi копii всiх донесень вiн щодня надсилае до Вiдня й чекае наказiв.

У цьому добровiльному вигнаннi в Романьяно Фабрiцiо треба:

1. Неодмiнно щодня ходити на месу, взяти собi за сповiдника людину спритну i вiддану монархii i на сповiдi висловлювати лише добромиснi почуття.

2. Не водитися нi з ким, хто мае славу дуже розумного, i принагiдно говорити з жахом про бунти як про дii зовсiм не припустимi.

3. Не вiдвiдувати кав'ярень, не читати газет, окрiм двох офiцiйних листкiв – турiнського та мiланського, i взагалi виявляти нехiть до читання, а надто не читати нiяких книжок, виданих пiсля 1790 року, на виняток заслуговують лише романи Вальтера Скотта.[115 - Тобто не читати книжок, позначених впливом революцiйних iдей. Романи великого англiйського письменника, творця европейського iсторичного роману Вальтера Скотта (1771–1832) названо як виняток через iхню вiддалену вiд сучасностi тематику або ж через консервативнi полiтичнi погляди Скотта. Але на той час iх ще не було перекладено iталiйською мовою.]

– Нарештi, – додав канонiк не без ущипливостi, – йому треба вiдкрито впадати коло якоiсь мiсцевоi кралi, звiсно, дворянки. Це доведе, що вiн не вирiзняеться понурою й бентежною вдачею, властивою майбутнiм конспiраторам.

Перед сном графиня й маркiза понаписували Фабрiцiо довгi листи, i обидвi iз зворушливою запопадливiстю передали йому всi канонiковi поради.

Пошитися в конспiратори Фабрiцiо не мав нiякоi охоти: вiн любив Наполеона i, правом дворянина, вважав, що народився для того, щоб жити щасливiше за iнших. Буржуа здавались йому смiшними. Вiдтодi, як його забрали з колегii, вiн не розгорнув жодноi книжки, та й у колегii читав лише лiтературу, видану в обробцi езуiтiв. Вiн оселився пiд Романьяно в пишному палацi, одному з шедеврiв славетного архiтектора Сан-Мiкелi,[116 - Сан-Мiкелi Мiкеле (1484–1549) – iталiйський архiтектор i iнженер, будував фортецi навколо Парми.] але цi чудовi апартаменти стояли пусткою вже тридцять рокiв, тому там протiкали всi стелi й не зачинялося жодне вiкно. Не церемонячись, Фабрiцiо взяв в управителя коней i цiлi днi iздив верхи. Вiн нi з ким не розмовляв i все думав. Порада пiдшукати собi полюбовницю в родинi якогось запеклого роялiста здалася йому цiкавою, тож вiн так i зробив. Сповiдником обрав молодого священика, iнтригана, який пнувся в епископи (як духiвник Шпiльберга[117 - Духiвник Шпiльберга – маються на увазi спогади Андрiана, в яких розповiдаеться про капелана фортецi Шпiльберг у Моравii (територiя нинiшньоi Чехословаччини), котрий за виконання провокаторськоi ролi при в'язнях став епископом. В авторськiй примiтцi спогади Андрiана порiвняно з творами великого римського iсторика-республiканця Публiя Корнелiя Тацiта (бл. 58 – 117).]).[118 - Дивись цiкавi мемуари мосье Андрiана, вони втiшнi, як казка, i залишаться дли нащадкiв, як Тацiт (Прим. автора).] А проте вiн ходив пiшки за три лье, аби лише в непроникнiй, як йому, здавалося, таемницi читати «Констiтюсьйонель»[119 - «Констiтюсьйонель» – французька лiберальна газета, заснована 1815 p., опозицiйна до монархи Бурбонiв.] – цю газету вiн вважав вiдкриттям. «Це так само гарно, як Альф'ерi[120 - Альф'ерi Вiтторiо (1749–1803) – видатний iталiйський поет i драматург, борець проти тиранii.] i Данте![121 - Данте Алiг'ерi (1265–1321) – великий iталiйський поет, автор вiдомоi поеми «Божественна комедiя».]» – любив вiн вигукувати. Фабрiцiо мав одну рису, властиву французькiй молодi: до свого улюбленого коня та улюбленоi газети вiн ставився серйознiше, нiж до добромисноi коханки. Але в цiй щирiй i твердiй душi ще не було намiру наслiдувати iнших, тим-то вiн не зумiв здобути друзiв у товариствi маленького мiстечка Романьяно. Його простоту називали пихою i не знали, що й думати про його вдачу. «Це молодший син, скривджений тим, що вiн не старший», – вiдгукувався про нього кюре.[122 - Кюре – сiльський священик.]




Роздiл шостий


Визнаемо щиро: ревнощi канонiка Борди були небезпiдставнi. Графинi П'етранера Фабрiцiо пiсля повернення з Францii здався прегарним незнайомцем, якого вона колись добре знала. Вона покохала б його, якби вiн заговорив про кохання: хiба його вчинок, та й сам вiн не викликав у неi палкого, сказати б, безмежного захвату? Але поцiлунки й розмови Фабрiцiо були такi невиннi, сповненi такоi палкоi вдячностi, щироi до неi дружби, що вона вжахнулася б самоi себе, якби намагалась шукати якогось iншого почуття в цiй майже синiвськiй вiдданостi. «Як уже на те пiшло, – сказала собi графиня, – лише небагато приятелiв, з тих, хто знав мене шiсть рокiв тому при дворi принца Євгенiя, можуть ще вважати мене гарною, навiть молодою. Але для нього я жiнка старша i, якщо говорити щиро, не тiшачи свого самолюбства, просто лiтня жiнка». Мiркуючи так про ту пору життя, в яку вступала графиня, вона помилялася, але помилялася зовсiм iнакше, нiж звичайнiсiнька кокетка. «Тим паче, в його вiцi, – додавала вона, – дещо перебiльшують тi спустошення, яких завдае жiнцi час. Зате людина зрiлiших лiт…»

Переставши снувати по вiтальнi, графиня заглянула в дзеркало i всмiхнулася. Рiч у тiм, що серце панi П'етранера вже кiлька мiсяцiв зазнавало досить завзятих атак з боку особистостi непересiчноi. Скоро пiсля вiд'iзду Фабрiцiо до Францii графиня, яка майже несвiдомо була всiма помислами з ним, зажурилася, ii тепер не тiшили звичнi заняття, вони стали, так би мовити, прiсними. Вона гадала, що Наполеон, бажаючи прихилити до себе iталiйцiв, зробить Фабрiцiо ад'ютантом. «Для мене вiн втрачений! – вигукувала вона, заливаючись слiзьми. – Я вже нiколи не побачу його! Вiн менi писатиме, але що од мене залишиться через десять рокiв?»

В такому душевному станi графиня поiхала до Мiлана, вона сподiвалась почути там новини про Наполеона, а з них якось непрямо довiдатися щось про Фабрiцiо. Сама собi не признаючись, ця дiяльна натура вже нудилась одноманiтним сiльським життям. «Тут тiльки що не вмирають, а життям це не назвеш, – думала вона. – Щодня бачити фiзiономii цих пудрених: брата, небожа Асканьо, iхнiх лакеiв! Прогулянки без Фабрiцiо по озеру – не прогулянки». Єдину втiху знаходила вона в дружбi з маркiзою. Але з деякого часу щира близькiсть з матiр'ю Фабрiцiо, жiнкою куди старшою за неi i втомленою життям, стала не такою приемною.

В дивному становищi опинилась панi П'етранера: Фабрiцiо поiхав, на майбутне надii вона майже не мала, серце ii прагнуло втiхи i розваги. Вона захопилася мiланською оперою, тодi дуже модною; в театрi Ла Скала вона проводила довгi години, сидячи в ложi генерала Скоттi, давнього свого приятеля. Чоловiки, з якими вона зустрiчалася, щоб дiзнатись новини про Наполеона та його вiйсько, здавалися iй вульгарними й брутальними. Повернувшись додому, вона до третьоi години ночi iмпровiзувала на фортепiано.

Одного вечора в Ла Скала, коли вона завiтала до ложi своеi подруги, щоб почути новини з Францii, iй вiдрекомендували графа Моску, пармського мiнiстра. Це був дуже люб'язний чоловiк, а те, що вiн розповiв про Францiю та Наполеона, дало ii душi нову поживу для надiй i побоювань. Наступного дня, зайшовши знову до ложi, вона побачила там цього розумного чоловiка i з утiхою сидiла в його товариствi до кiнця вистави. Жодного вечора вона не провела так приемно вiдтодi, як поiхав Фабрiцiо. Той, хто зумiв ii розважити, граф Моска делла Ровере Соредзана, був тодi вiйськовим мiнiстром, мiнiстром полiцii i фiнансiв знаменитого принца Пармського, Ернесто IV, вiдомого своею суворiстю, яку мiланськi лiберали називали жорстокiстю. Мосцi було тодi рокiв сорок – сорок п'ять. У нього були великi риси обличчя, нiякоi пихи, навпаки, вигляд простий i веселий, що прихиляв до нього. Вiн був би ще гарний з себе, якби йому не доводилося, на догоду принцовi, пудрити волосся для доказу вiрнопiдданських почуттiв. Чужого марнославства iталiйцi зачепити не бояться, розмова в них швидко набувае невимушеного тону й переходить на особистi теми. Образившись на когось, люди можуть бiльше не зустрiчатися, – це вносить до такого звичаю якусь поправку.

– Чому ви, графе, пудрите волосся? – спитала панi П'етранера Моску на третiй день iхнього знайомства. – Пудрене волосся! В такоi людини, як ви, люб'язноi, ще молодоi та ще й у того, хто воював разом з нами в Іспанii![123 - Маеться на увазi вiйна Наполеона з Іспанiею 1808–1813 pp.]

– Бачте, я нiчого не вкрав у тiй самiй Іспанii, а жити на щось треба! Я так мрiяв про славу, похвала нашого командира, французького генерала Гувйон-Сен-Сiра,[124 - Гувйон-Сен-Сiр Лоран (1764–1830) – французький маршал, брав участь у походi Наполеона в Іспанiю.] була для мене все. Але, як виявилося пiсля падiння Наполеона, поки я проживав свое багатство на його службi, мiй батько, людина з уявою, що в мрiях уже бачив мене генералом, заходився будувати для мене в Пармi палац. 1813 року всi моi статки складалися з недобудованого палацу i пенсii.

– Пенсii? Три тисячi п'ятсот франкiв, як у мого чоловiка?

– Граф П'етранера був дивiзiйним генералом, а я скромним командиром ескадрону. Менi поклали лише вiсiмсот франкiв, та й тi почали виплачувати лише тодi, коли я став мiнiстром фiнансiв.

Оскiльки в ложi сидiла тiльки ii господиня, дама досить лiберальних переконань, розмова точилася й далi так само щиро. Моска розповiв, вiдповiдаючи на розпити панi П'етранера, про свое пармське життя.

– В Іспанii пiд началом генерала Сен-Сiра я пiдставляв себе пiд кулi, щоб здобути орденського хреста i дещицю слави, а нинi я одягаюсь як блазень, бажаючи мати платню в кiлька тисяч франкiв i дiм на широку ногу. Затiявши своерiдну шахову гру, я, вражений бундючнiстю тих, хто стояв вище мене, постановив посiсти перше мiсце й домiгся свого. Але найщасливiшi для мене тi днi, якi я вряди-годи можу провести в Мiланi. Тут ще жива душа вашоi iталiйськоi армii.

Щирiсть, disinvoltura,[125 - Невимушенiсть (iтал.)] з якою говорив мiнiстр такого грiзного владаря, пробудили графинину цiкавiсть. У цьому сановниковi вона сподiвалася зустрiти чванькуватого педанта, а побачила, що вiн соромиться свого високого становища. Моска пообiцяв повiдомити iй усi роздобутi новини про Францiю. За мiсяць до Ватерлоо в Мiланi це була неабияка смiливiсть. У тi днi, здавалося, вирiшувалась доля Італii: бути iй чи не бути, i мiланцi горiли гарячкою надii чи страху. В такiй обстановцi загального хвилювання графиня намагалася бiльше довiдатися про того, хто безпечно смiявся зi своеi завидноi посади – единого засобу до iснування.

Багато цiкавого, курйозного, незвичайного почула про Моску панi П'етранера. Граф Моска делла Ровере Соредзана, розповiдали iй, невдовзi стане прем'ер-мiнiстром i фаворитом Ранунцiо-Ернесто IV, пармського монарха, одного з найбагатших суверенiв у Європi. Якби граф поважнiше поводився, вiн уже посiв би цю високу посаду. Подейкують, з цього приводу принц часто читае йому настанови.

– Ваша високiсть, якщо я добре слугую вам, чого вас так обходять моi манери? – смiливо вiдповiдав Моска.

– Щастя цього фаворита, – додавали знавцi, – не без колючок. Вiн повинен догоджати самодержцевi, людинi розумнiй i проникливiй, але схибнутiй вiдтодi, як вона посiла монарший трон, – наприклад, самодержця мучать пiдозри, гiднi лише боягузливоi жiнки. Ернесто IV поводиться хоробро тiльки на вiйнi. В битвах вiн разiв з двадцять вiв колону в атаку, як бравий генерал. Але вiн мов збожеволiв, почав виголошувати гучнi промови проти лiбералiв i свободи, коли по смертi свого батька, Ернесто III, повернувся до Парми i, на свое нещастя, став абсолютним монархом. Незабаром вiн забрав собi в голову, що його ненавидять, i в хвилину лихого настрою звелiв повiсити двох лiбералiв, винних у дрiбних злочинах. Вчинив вiн так з намови одного негiдника, на iм'я Рассi, який при ньому нiби мiнiстр юстицii.

З цiеi фатальноi хвилини принцове життя зовсiм змiнилося, найдикiшi пiдозри мучать володаря. Йому нема ще й п'ятдесяти рокiв, але зi страху вiн так пiдупав, якщо можна так висловитися, що йому iнодi можна дати вiсiмдесят, надто коли вiн просторiкуе про якобiнцiв та про замiри iхнього паризького комiтету. Безглуздi страхи малоi дитини вернулись до нього. Тiльки завдяки страховi свого володаря мае вплив фаворит Рассi, головний фiскал (тобто головний суддя), i варто йому побачити, що його вплив слабне, як вiн негайно розкривае якусь химерну зловорожу змову. Зберуться, наприклад, три десятки необережних людей, щоб прочитати свiже число «Констiтюсьйонеля», як Рассi оголошуе iх конспiраторами i саджае в славетну Пармську фортецю – пострах усiеi Ломбардii. Цю фортецю видно дуже далеко на широченнiй ломбардськiй рiвнинi; висота ii, за чутками, сто вiсiмдесят футiв, а вежа, про яку розповiдають моторошнi речi, бовванiе так грiзно, що нагонить жах на всiх жителiв рiвнини, вiд Мiлана до Болоньi.

– Хочете вiрте, хочете нi, – казав графинi iнший мандрiвник, – Ернесто Четвертий ночами тремтить зi страху, хоча його опочивальня на четвертому поверсi, а входи до палацу охороняють вiсiмдесят вартових, якi кожну чверть години перегукуються, протягло викрикуючи цiлу фразу.

Принц страшенно боiться якобiнцiв: усi дверi позачинюванi на десять засувiв, кiмнати, розташованi над спальнею i пiд спальнею, повнi солдатiв. Варто рипнути паркетнiй шашцi, як вiн хапаеться за пiстолети, – а що, як пiд лiжком ховаеться лiберал? Негайно дзеленчать дзвiнки по цiлому палацу, i черговий ад'ютант бiжить будити мiнiстра полiцii графа Моску. Мiнiстр полiцii, прибувши до палацу, аж нiяк не заперечуе наявностi змови, навпаки, озброений до зубiв, вiн разом з принцом оглядае кожен закуток палат, зазирае пiд лiжка, одне слово, витворяе всiлякi дурницi, простимi лише старiй жiнцi. Всi цi остороги здалися б i самому принцовi досить принизливими в тi щасливi часи, коли вiн воював i вбивав людей лише в бою. Людина вiн недурна i, вдаючись до цих пересторог, сам свiдомий iхньоi смiховинностi. Завдяки дипломатичнiй спритностi Моски принцовi не доводиться червонiти за свое боягузтво: в цьому й полягае величезний вплив графа. Як шеф полiцii, Моска сам наполягае на обшуку: зазирае пiд лiжка, канапи, столи, крiсла i, як кажуть у Пармi, навiть у футляри контрабасiв. А принц усе те заперечуе й кепкуе з такоi запопадливостi мiнiстра.

– Це питання нашого престижу, – вiдповiдае йому граф Моска. – Якщо ми допустимо, щоб вас убили, уявiть, якi ущипливi сатиричнi сонети строчитимуть якобiнцi. Ми боронимо не лише ваше життя, а й свою честь!

Щоправда, принц вiрить цьому лише наполовину. Якщо другого дня в мiстi хтось наважиться сказати, що в палацi знов провели безсонну нiч, головний фiскал Рассi запроторить зухвалого жартiвника до фортецi. А вже як хто потрапить до тiеi високоi оселi, як кажуть парм'яни, на протяг, то пиши пропало – звiдти можна вийти лише чудом. Граф Моска служив у вiйську; в Іспанii разiв з двадцять з пiстолетом у руцi вiн одбивався од раптових наскокiв, тим-то принц i вiддае йому перевагу перед холуем Рассi. Нещаснi в'язнi фортецi сидять у камерах-одиночках, про якi розповiдають моторошнi iсторii. За вказiвкою Рассi, як запевняють лiберали, дозорцi i сповiдники раз на мiсяць оголошують в'язням, що одного з них такого-то дня поведуть на страту. Того дня iх виводять на горiшнiй майданчик вежi, влаштований на висотi сто вiсiмдесят футiв, i звiдти вони бачать процесiю, в якiй один зi шпикiв грае роль смертника.

Цi та двадцять iнших розповiдей в такому самому дусi i менш вiрогiдних дуже зацiкавили панi П'етранера. На другий день вона заходилася розпитувати графа Моску i жартома, весело доводила, що вiн справжнiй iрод, хоча не усвiдомлюе цього. Якось, вертаючись до себе в готель, граф подумав: «Графиня не лише чарiвна жiнка, – сидячи ввечерi в ii ложi, я навiть забуваю про всi прикрi пармськi справи». Незважаючи на зовнiшню легковажнiсть i гречнi манери, цей мiнiстр не мав душi французького крою; вiн не умiв забувати прикрощiв. «Якщо в узголiв'i його ложа були колючки, йому доводилось ламати iх або притуплювати вiстря, ранячи об них своi трепетнi руки». Перепрошую читача за цю тираду, перекладену з iталiйськоi. Другого дня пiсля свого вiдкриття граф помiтив, що, незважаючи на важливi справи, якi привели його до Мiлана, час тягнеться безконечно довго. Вiн не мiг усидiти на мiсцi i, iздячи по мiсту, загнав коней. Близько шостоi вечора вiн скочив у сiдло i подався на Корсо,[126 - Корсо – тут. вулиця в Мiланi.] сподiваючись зустрiти графиню. Не знайшовши ii, вiн пригадав, що Ла Скала вiдчиняеться о восьмiй. Коли мiнiстр зайшов до величезноi зали, то побачив лише якихось десять осiб. Йому стало соромно, що вiн з'явився так рано. «Чи ж це можливо? – думав вiн. – Менi сорок п'ять рокiв, а я роблю такi дурницi, що iх соромився б навiть молодий пiдпоручик. На щастя, про них нiхто не здогадуеться». Щоб скоротати час, вiн пiшов поблукати гарними вулицями, прилеглими до театру. Там на кожному кроцi трапляються кав'ярнi, де в цю пору багато людей. Цiкавi сидять за столиками на тротуарах перед кав'ярнями, iдять морозиво i критикують перехожих. Графа не могли не помiтити, i його оточили знайомi. Нагодою дiстати аудiенцiю у всесильного мiнiстра скористалось кiлька докучливих осiб з числа тих, кого прогнати незручно. Двое вручили йому прохання, а третiй почав давати досить докладнi поради стосовно його полiтики.

«Розум не дае нам спати, а влада – прогулюватися собi на втiху», – подумав граф i повернувся до театру. Йому спало на думку взяти ложу в третьому ярусi: там його нiхто не помiтить, i вiн зможе досхочу дивитись на ложу другого яруса, де вiн сподiвався побачити графиню. Цiлi двi години довелось чекати, але закоханому мiнiстровi вони не здалися надто довгими. Переконаний, що його нiхто не бачить, вiн з утiхою вiддавався своему шаленству. «Старiсть, – казав вiн собi подумки, – передусiм виявляеться в тому, що людина вже нездатна на таке чарiвне хлоп'яцтво».

Врештi графиня з'явилася. Вiн захоплено розглядав ii, озброiвшись лорнетом. «Молода, пишна, легка, як пташка, iй не даси бiльше двадцяти п'яти рокiв, – думав вiн. – Вона чарiвна не лише своею вродою: у кого ще зустрiнеш таку душу? Це сама щирiсть, нiколи вона не дбае про розважливiсть, вся вiддаеться враженню хвилини, завжди тягнеться до чогось нового! Розумiю тепер усе шаленство графа Нанi».

Поки граф думав про те, як завоювати щастя, що витало перед його очима, вiн знаходив своему безумству чудове виправдання. Але згадуючи про свiй вiк i клопоти, iнодi вельми обтяжливi, що сповнювали його життя, вiн втрачав певнiсть у своiй правотi. «Людина розумна, але перелякана на смерть, дае менi купу грошей i змогу розкiшно жити за те, що я ходжу в ii мiнiстрах. Але якщо завтра вiн прожене мене, я залишуся тiльки старим жебраком, тобто останнiм нiкчемою. Оце-то супутник життя для графинi!»

Такi думки гнiтили, вiн знов починав дивитись на панi П'етранера i, щоб думати про неi вволю, не квапився до ii ложi.

«Вона, як менi розповiдали, взяла в коханцi Нанi лише на те, щоб дошкулити бовдуровi Лiмеркатi, який побоявся розправитися з убивцею ii чоловiка ударом шпаги або принаймнi з допомогою найманого кинджала. А я задля неi двадцять разiв бився б на дуелi!» – захоплено казав собi граф. Раз у раз вiн позирав на театрального годинника, де свiтнi цифри, кожнi п'ять хвилин змiнюючись на чорному тлi, уже показували той час, коли глядачi могли вiдвiдувати в ложi приятелiв. Граф мiркував так: «В ii ложi я можу пробути од сили пiвгодини – ми ще з нею малознайомi. Я себе зраджу, якщо залишусь довше. А при моiх лiтах та ще при цьому клятому пудреному волоссi я матиму не лiпшу мiну, нiж Кассандр.[127 - Кассандр – дурний довiрливий дiдуган, традицiйний персонаж iталiйськоi комедii масок.] І тут наважитися змусило його одне мiркування: «А що, як графиня пiде одвiдати когось в iншiй ложi! Добра ж менi буде нагорода за те, що я не даю собi втiшатися повною мiрою!» Вiн пiдвiвся, збираючись iти до графининоi ложi; i раптом йому перехотiлось iти туди. «От чудасiя! – смiючись iз себе, мiркував вiн, зупиняючись на сходах. – Я боюся, боюсь, та й годi! Такого зi мною не траплялося вже двадцять п'ять рокiв!»

Переборовши себе, вiн усе-таки зайшов до ложi i як людина мудра вирiшив скористатись iз свого збентеження. Вiн аж нiяк не силкувався поводитися невимушено i вразити дотепнiстю в якiйсь цiкавiй розповiдi. Навпаки, вiн мав мужнiсть бути несмiливим i вжити свiй тонкий розум на те, щоб його хвилювання стало помiтним, але аж нiяк не смiшним. «Якщо iй це не сподобаеться, – сказав собi граф, – я пропав. Втiшна картина: несмiливий поклонник з пудреним волоссям, в якому без пудри свiтилася б сивина! Але ж хвилювання мое щире i, отже, може здатися смiшним лише тодi, коли я пiдкреслюватиму його або хвалитимусь ним».

Проте на зачiску свого нового залицяльника графиня вже не зважала, хоча пудренi голови брата, небожа i нудних добропристойних сусiдiв iй набридло бачити в Грiантi за столом. В неi була причина, що заважала iй смiятися при появi графа в ложi: вона нетерпляче ждала новин про Францiю, що iх Моска повiдомляв наодинцi, звичайно, все вигадуючи. Того вечора пiд час обговорення чергових новин вона помiтила, що в нього гарнi й добрi очi.

– По-моему, – сказала вона, – в Пармi, серед ваших невiльникiв, ви не маете такого приемного погляду, адже вiн усе зiпсуе: тi бiдолахи почнуть сподiватися, що iх не повiсять.

Простота цього чоловiка, на загальну думку, першого iталiйського дипломата, приемно вразила графиню, вона побачила в ньому якийсь чар. До того ж вiн говорив гарно й палко, тому ii не образило, що на один вечiр йому спала охота вдавати з себе закоханого, вона гадала, що цим усе й обмежиться.

Одначе то був великий i дуже небезпечний крок. На щастя, для мiнiстра, розбещеного успiхами в пармських дам, графиня щойно прибула з Грiанти, де ii розум нiби застиг од нудьги сiльського життя. Там було не до жартiв, i вишуканiсть свiтського життя здавалася iй якоюсь чудесною новизною. Вона не була схильна смiятися з будь-чого, навiть iз сором'язливого сорокап'ятирiчного закоханого. А через тиждень графовi зальоти могли б зустрiти зовсiм iнший прийом.

В Ла Скала з вiзитом у сусiдню ложу приходять не бiльше, нiж на двадцять хвилин, – такий тут звичай. Граф цiлий вечiр провiв у ложi, де мав щастя зустрiти панi П'етранера. «Ця жiнка, – думав вiн, – вернула менi всi шаленства молодостi!» Але вiн вiдчував, що це небезпечно. «Може, менi вибачать цю дурницю через мое становище всемогутнього пашi, який пануе за сорок лье звiдси. Адже в Пармi така нудьга!» Одначе кожну чверть години вiн давав собi слово негайно пiти.

– Признаюся, синьйоро, – зi смiхом казав вiн графинi, – в Пармi я помираю вiд нудьги i тому менi не грiшно тiшитися радiстю, коли вона зустрiчаеться на моему шляху. Отож дозвольте менi на один лише вечiр, без усяких розрахункiв на майбутне, виступити перед вами в ролi закоханого. На жаль, через кiлька днiв я буду так далеко вiд цiеi ложi, де забуваю всi прикрощi i навiть, як ви слушно зауважили, всi правила пристойностi.

Через тиждень пiсля цього неймовiрно довгого вiзиту в ложi Ла Скала i пiсля низки дрiбних подiй, розповiдь про якi обтяжила б цей роман, граф Моска вже безтямно закохався, а графиня стала думати, що вiк – не завада, якщо людина тобi подобаеться. В такому настроi вони й розлучилися, коли Моску через кур'ера викликали до Парми. Принц, очевидно, без свого мiнiстра потерпав вiд страху. Графиня повернулась до Грiанти; чудовий цей куточок здавався iй тепер пусткою, бо його вже не прикрашала уява. «Невже я прихилилася душею до цього чоловiка?» – питала вона себе.

Моска написав iй, цiлком щиро запевняючи в тому, що розлука вiдiбрала в нього предмет усiх його думок. Листи його були цiкавi й дiстали добрий прийом. Граф придумав гарний вихiд, щоб не розсердити маркiза дель Донго, який не любив платити за доставку листiв у маеток: вiн посилав листи кур'ером, який здавав iх на пошту в Комо, Лекко, Варезе або в якомусь iншому гарному мiстечку на березi озера. Вiдповiдь граф сподiвався одержувати з тим самим кур'ером i домiгся мети.

Для графинi днi приiзду кур'ера скоро стали подiею. Кур'ер привозив квiти, фрукти, маленькi подарунки, що не мали цiнностi, але були зворушливi. Спогад про графа пов'язувався з думкою про його велику владу. Графиня зацiкавлено слухала всi вiдгуки про нього. Його здiбностям вiддавали належне навiть лiберали.

При пармському дворi граф вважався головою партii запеклих монархiстiв, i звiдси йшла його лиха слава, тодi як партiю лiбералiв очолювала маркiза Раверсi, багатiйка й iнтриганка, здатна на все, навiть на успiх. Партiю, усунену вiд влади, принц намагався не позбавляти надiй. Вiн знав, що, навiть сформувавши кабiнет мiнiстрiв з гостей салону панi Раверсi, вiн завжди залишиться володарем. Про цi iнтриги в Грiантi розповiдали безлiч подробиць. Вiдсутнiсть графа Моски, людини, на загальну думку, обдарованоi та енергiйноi, дозволяла забувати про його пудрене волосся – символ усього косного й нудного. Це була дрiбниця, просто нiсенiтниця, один з придворних обов'язкiв, тодi як сам Моска грав дуже значну роль при дворi.

– Двiр – це щось безглузде, але потiшне, – казала графиня братовiй дружинi. – Це як цiкава картярська гра: в нiй треба дотримуватися певних правил. Хiба правилами гри в вiст хтось стане обурюватися? А звикнувши до них, як приемно оголосити противниковi великий шлем.

Про автора численних люб'язних послань графиня думала часто, i той день, коли надходив лист, ставав для неi святом. Вона брала човна й вирушала читати листа в якомусь чарiвному куточку над озером: у Плiньяну, в Белано або у Сфондратський гай. У розлуцi з Фабрiцiо цi листи нiби трохи ii втiшали. Не виникало сумнiву, що граф дуже закоханий, i через мiсяць вона вже думала про нього з почуттям нiжноi дружби. Граф Моска зi свого боку майже щиро запевняв у листах, що ладен подати у вiдставку, кинути мiнiстерський портфель i прожити з нею життя до кiнця днiв у Мiланi чи десь-iнде. «Моi статки – чотириста тисяч франкiв, – додавав вiн, – отже, ми матимем п'ятнадцять тисяч лiврiв прибутку».

«Знову ложа, своя карета i таке iнше», – подумала графиня. Це були приемнi марення. Вона знову втiшалася чудовими краевидами озера Комо. Вона приходила тепер на берег, щоб марити про повернення до блискучого й незвичайного життя, яке, всупереч усiй очевидностi, ставало для неi можливим. Графиня бачила себе на мiланському Корсо щасливою й веселою, як за правлiння вiце-короля. «Молодiсть чи принаймнi кипуче життя знов повернеться до мене!»

Буйна уява iнодi приховувала вiд неi дiйснiсть, але нiколи вона не мала свiдомого самообману, викликаного боягузтвом. Ця жiнка насамперед була щира з собою. «Шаленства уже трохи не для мого вiку, а заздрощi, такi ж слiпi, як i кохання, можуть отруiти менi життя в Мiланi. Моя шляхетна бiднiсть i вiдмова руки двом багатiям пiсля чоловiковоi смертi викликали пошану до мене. Мiй бiдолашний Моска не мае й двадцятоi частки того багатства, яке клали до моiх нiг два бовдури – Лiмеркатi i Нанi. Скромна вдовина пенсiйка, вибита на превелику силу, нiяких служникiв (скiльки це викликало розмов!), кiмнатка на шостому поверсi, а бiля брами двадцять екiпажiв – усе це становило колись небуденне видовище. Але хоч би як умiло я поводилася, менi доведеться пережити чимало прикрих хвилин, коли я вернуся до Мiлана, маючи лише вдовину пенсiю, а житиму заможно, як буржуа, на п'ятнадцять тисяч ренти, яка збережеться у графа Моски пiсля вiдставки. Моi заздрiсники дiстануть грiзну зброю: граф одружений, хоча давно вже не живе з дружиною. В Пармi про розлучення всi знають, але мiланцi почують про нього вперше, i цей розрив припишуть менi. Тож прощавай, чудовий театре Ла Скала, прощавай, предивне озеро Комо!»

Незважаючи на всi цi можливi прикрощi, графиня прийняла б графову пропозицiю пiти у вiдставку, якби мала хоч маленький маеток. Вона вважала себе немолодою жiнкою i боялася двора. Але ось що здасться неймовiрним по цей бiк Альп: ради неi граф справдi охоче подав би у вiдставку, принаймнi вiн зумiв переконати в цьому свою кохану. В кожному листi вiн iз шаленою, з дедалi бiльшою жагою благав ii про нове побачення в Мiланi i нарештi домiгся ii згоди. «Присягатися, що я палко кохаю вас, я не буду, я не хочу брехати, – сказала йому графиня, прибувши до Мiлана. – Я була б рада покохати так, як кохала в двадцять два роки, але менi вже за тридцять. Я бачила, як на очах розвалювалося те, що здавалось менi вiчним! Але я вiдчуваю до вас нiжну дружбу, безмежну довiру i ставлю вас над усiх чоловiкiв». Графиня гадала, що каже цiлком щиро, а проте наприкiнцi своiх запевнень вона дещо покривила душею. Фабрiцiо, при бажаннi, можливо, взяв би гору над усiма iншими в ii серцi. Зате в очах Моски Фабрiцiо був лише дитям. Через три днi по вiд'iздi юного шаленця до Новари граф прибув у Мiлан i поспiшив одвiдати барона Бiндера, щоб поклопотатися про хлопця. Одначе сам вiн вважав вигнання неминучим.

Моска прибув до Мiлана не сам, вiн привiз у своiй колясцi герцога Сансеверiну-Таксiса. Це був гожий шiстдесятивосьмирiчний дiдок, шпакуватий, досить гречний i охайний, дуже багатий, але не дуже родовитий. Дiд його на посадi головного вiдкупника податкiв пармського князiвства нажив мiльйони. Його батько домiгся призначення посланником пармського принца при H *** дворi завдяки таким доказам: «Ваша високiсть, ви даете пословi при H *** дворi тридцять тисяч франкiв платнi, i вiн там здаеться постаттю досить жалюгiдною. Якби ви призначили на цю посаду мене, я задовольнився б шiстьма тисячами франкiв на рiк, видатки ж моi при H *** дворi не опускатимуться нижче ста тисяч франкiв. Крiм того, мiй управитель вноситиме щороку до каси пармського мiнiстерства закордонних справ двадцять тисяч франкiв. На таку суму можна при менi утримувати будь-якого секретаря посольства, i я нiтрохи не цiкавитимуся дипломатичними таемницями, якщо вiн такi матиме. Моя мета лише додати блиску своему свiжоспеченому дворянству i надати йому ваги, дiставши таку важливу посаду в нашiй краiнi».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/stendal/parmskiy-monastir/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Сюжетну схему роману «Пармський монастир» запозичено з неаполiтанськоi хронiки XVI ст. про пригоди Олександра Фарнезе, з 1534 р. папи римського Павла III (про нього згадуеться в розд. 6-му та 13-му першоi частини роману). З цiею хронiкою Стендаль ознайомився 1834 р. Згодом на ii основi було написано нарис, згадуючи який, у серпнi 1838 р. Стендаль у своему щоденнику занотував. «Зробити з цього роман». А в вереснi того ж таки року створив епiзоди битви при Ватерлоо (част. 1, розд. 3-й). Роман було закiнчено 26 грудня 1838 р. i опублiковано в скороченому виглядi в квiтнi 1839 р. З серпня того ж року й до самоi смертi Стендаль редагуе й доробляе роман, остаточну редакцiю якого було опублiковано 1846 р.




2


1830 р. – навмисна неточнiсть, певно з огляду на цензуру.




3


Лье – французька мiра довжини, прибл. 4 км.




4


Канонiк – титул католицьких священикiв, вiдповiдае посадi церковного старости.




5


Гоголь-моголь (iтал.)




6


Парма – мiсто, засноване етрусками на рiчцi Пармi, притоцi рiчки По, центр провiнцii Парма.




7


Тобто про зовнiшне дотримування релiгiйних традицiй, що стало особливо характерним для Францii кiнця 1830-х рокiв.




8


Питання честi (iтал.)




9


Давно вже цей любий край лагiдно закликав мене написати про нього (iтал.) – Арiосто, IV сатира.

Епiграф узято з IV сатири великого iталiйського поета епохи Вiдродження Лодовiко Арюсто (1474–1533).




10


Мiсту Лодi. – 10.V.1796 р. вiдбувся переможний штурм вiйськами Наполеона Бонапарта мосту через р. Адду бiля м. Лодi в Пiвнiчнiй Італii, зайнятого австрiйськими вiйськами.




11


Цезар Гай Юлiй (100 – 44 до н. е.) – видатний римський полководець, наприкiнцi життя диктатор Риму.




12


Його iмператорськоi королiвськоi величностi – тобто австрiйського iмператора, який водночас був i мiланським королем.




13


У 1162 р. германський iмператор Фрiдрiх Барбаросса пiсля тривалоi облоги захопив i вщент зруйнував Мiлан.




14


Мiлан з 1535 р. перебував пiд владою спочатку германських, а згодом австрiйських iмператорiв.




15


Чiчiсбей (iтал.) – супутник замiжньоi жiнки пiд час ii прогулянки.




16


Карл V (1500–1568) – германський iмператор, а також iспанський iмператор, iмператор Священноi Римськоi iмперii (1519–1556) з династii Габсбурпв, Фiлiпп II (1523–1598) – iспанський король, вiдомий своiм релiгiйним фанатизмом та пiдозрiливiстю.




17


«Енциклопедiя» – 35-томна фiлософсько-наукова праця французьких просвiтителiв другоi половини XVIII ст., спрямована проти феодально-монархiчноi та католицькоi реакцii.




18


Вольтер Франсуа (1694–1778) – визначний французький письменник i фiлософ-просвiтитель, один з авторiв «Енциклопедii».




19


Десятина – одна з феодальних повинностей, десята частина врожаю, яка вiдбиралася в селян на потребу церкви.




20


Ерцгерцог – титул принцiв австрiйськоi iмператорськоi сiм'i.




21


Гро Антуан-Жак (1771–1835) – барон, вiдомий французький художник, 1796 р. служив у армii Наполеона.




22


Головнокомандуючий… – тобто Наполеон.




23


Гiльйотина – машина для страти в часи Великоi французькоi революцii 1789–1794 pp., створена 1792 р. французьким лiкарем Гiльйотеном.




24


Контрданс – англiйський народний танок у XVIII – на початку XIX ст., популярний у багатьох европейських краiнах, пiзнiше став називатися «кадриль».




25


Екю – французька золота i срiбна монета, була в обiгу з XIII ст. до 1793 р.; у XIX ст. – п'ятифранкова монета.




26


П'яченца – мiсто в Пiвнiчнiй Італii на р. По.




27


«Іродiада» Леонардо да Вiнчi. – Кiлька портретiв Іродiади – коханки галiлейського правителя Ірода Антши (перша половина І ст.), приписуваних великому iталiйському художниковi Леонардо да Вiнчi (1452–1519), насправдi були створенi його учнями.




28


Камердинер – слуга, лакей у дворянськiй родинi.




29


Асигнацiя – паперовi грошi.




30


Унцiя – стара мiра ваги, прибл. 30 г.




31


Комське озеро (озеро Комо) – мальовниче озеро на пiвночi Італii.




32


Лiкоть – старовинна «природна» мiра довжини, дорiвнювала приблизно довжинi людськоi лiктевоi костi, вiд 38 до 48 см.




33


Вiсконтi, Сфорца – правлячi мiланськi герцоги з кiнця XIII – початку XIV до середини XVI ст.




34


Кассано – мiсто в Ломбардii, пiд яким 27.IV. 1799 р. французьке вiйсько було розбите росiйсько-австрiйською армiею.




35


Фут – мiра довжини, прибл. 0,3 м.




36


Палац дель Донго (iтал.)




37


Італiйський легiон – один з iноземних легiонiв (вiйськових загонiв вiд 3 до 6 тисяч солдатiв), створений пiсля першого iталiйського походу Наполеона (1795–1797). Легiони входили до складу французькоi армii.




38


Директорiя – уряд Францii з 1795 по 1799 p… виконавча влада належала п'яти директорам.




39


Арколе i Лопато – селища в Пiвнiчнii Італii, де Наполеон 1796 р. перемiг австрiйськi вiйська.




40


Новi – мiсто в Ломбарди, пiд яким у серпнi 1799 р. австрiйська армiя розбила французькi вiйська.




41


Маренго – село в Ломбарди, пiд яким у червнi 1800 р. Наполеон розбив австрiйську армiю, пiсля чого оволодiв усiею Пiвнiчною Італiею.




42


Мамелюки – в час египетського походу Наполеона (1798) феодальнi володарi Єгипту.




43


Каттаро – австрiйська фортеця в Далмацii (територiя нинiшньоi Югославii); 1800 p. y цiй фортецi було ув'язнено 32 мiланських лiберали. Тi з них, хто залишився живим, повернулись до Мiлана у серпнi 1801 р.




44


Маеться на увазi роман англiйського письменника-сентименталiста Лоренса Стерна (1713–1768) «Життя й переконання Трiстрама Шендi» (1767), дiя якого починаеться задовго до народження героя.




45


Вимовляеться – «маркезiно». За мiсцевими звичаями, запозиченими з Нiмеччини, цей титул надаеться маркiзовим синам, «контшо» – графовим синам, «контессiна» – графовим донькам тощо (Прим. автора).




46


Сен-Бернарський перевал – в Альпах, мiж Італiею та Францiею (малий) i Швейцарiею (великий).




47


В Бальному палацi (iтал.).




48


Французький генерал – генерал Гiйом-Марi Брюн (1763–1815), згодом маршал, прийняв командування iталiйською армiею Наполеона в серпнi 1800 р.




49


Архiепископ – у католицькiй церквi керiвник кiлькох церковних округiв.




50


Принц Євгенiй – пасинок Наполеона Євгенiй Богарне (1781–1824), з 1805 по 1814 pp. вiце-король створеного Наполеоном Італiйського королiвства.




51


Заснована 1534 р. Ігнатiем Лойолою католицька церковна органiзацiя (орден) езуiтiв (тобто товариство Ісуса), вiдома своiми мерзенними iнтригами. На початку XIX ст. формально вигнанi з бiльшостi европейських краiн, вони все ж напiвлегально проникали в них, зокрема в Італiю, нерiдко виступаючи в ролi вихователiв молодi.




52


Паж – почесний придворний служитель, юнак-дворянин.




53


Фрондер – феодальний дворянин, який був в опозицii до влади абсолютного монарха; «фронда» – реакцiйний дворянський рух у Францii середини XVII ст. проти абсолютизму Людовiка XIV.




54


Камергерський мундир – особливий мундир, який носять камергери (придворне звання чиновникiв).




55


Веспер – латинська назва планети Венери, тобто – вечiрня зiрка.




56


Епiграф узято з 4-i строфи «Елепi» великого французького поета епохи Вiдродження П'ера де Ронсара (1524–1585).




57


«Радуйся, дiво Марiе» (лат.)




58


Лiвр – старовинна французька грошова одиниця до введення в 1799 р. франка.




59


Розгром наполеонiвськоi армii в листопадi 1812 р. росiйськими вiйськами та партизанами на р. Березинi в Бiлоруси. В квiтнi 1814 р. росiйська армiя зайняла Париж, а 12 квiтня того ж року Наполеон зрiкся престолу.




60


Кадет – солдат-дворянин.




61


Мажордом… королiвства – управитель королiвських палацiв у королiвствi, з 1814 р. залежному вiд Австрii.




62


Якобiнцi – революцiйнi демократи-республiканщ часiв французькоi революцii 1789–1794 pp., члени клубу, що засiдав у примiщеннi святого Якова.




63


Прiна Йосиф (1766–1814) – мiнiстр фiнансiв при владi Наполеона в Італii, вбитий пiсля його падiння натовпом, пiдбуреним дворянами та духiвництвом.




64


Бубна – граф Бубна-Лiтщ Фердiнанд (1772–1825), австрiйський фельдмаршал; пiсля падiння Наполеона командував австрiйською армiею в Італii.




65


Ла Скала – уславлений театр опери та балету в Мiланi, збудований 1778 р.




66


Цiзальпiнська республiка – створена 1797 р. Наполеоном у Пiвнiчнiй Італii, проiснувала до 1805 р.




67


Тассо Торквато (1544–1595) – видатний iталiйський поет, автор поеми «Визволений Єрусалим» (1580).




68


Готична вежа – тобто побудована в готичному стилi, характерному для захiдноевропейськоi архiтектури XII–XVI ст. (гостроконечнi склепiння, стрiлчастi вiкна тощо).




69


Вiгано Сальваторе (1769–1821) – славетний iталiйський балетмейстер.




70


Цехiн – золота венецiанська монета, що вперше з'явилася в кiнцi XIII ст. З середини XVI ст. розповсюджуеться по всiх краiнах Європи пiд назвою дукату.




71


Це вiдбулося 1 березня 1815 р. бiля французького мiста Канни.




72


Наполеондор – золота французька монета часiв Наполеона.




73


Цi пишномовнi слова вiддають прозою вiрша славетного Монтi (Прим. автора).

Монтi Вiнченцо (1754–1828) – iталiйський поет, якого прозвали хамелеоном за вмiння пристосовуватись до всякого уряду.




74


Лугано – мiсто в Швейцари.




75


Сен-Готардський перевал – вершина в Альпах.




76


Тюiльрi – палац французьких королiв, тодi резиденцiя Наполеона, побудований на мiсцi старих черепичних майстерень, звiдки й назва палацу «тюiль» (франц.) – черепиця.




77


Мобеж – мiсто на пiвночi Францii, бiля бельгiйського кордону.




78


Миля – мiра довжини, морська дорiвнювала 1,85 км, росiйська стара – 7,43 км.




79


П'емонтець – житель П'емонту, iталiйськоi областi, яка межуе зi Швейцарiею та Францiею.




80


Лiньi – село в Бельгii бiля Брюсселя, де 16 червня 1815 р. Наполеон здобув перемогу над прусськими вiйськами, очолюваними Блюхером.




81


Битва пiд Ватерлоо за 17 км вiд Брюсселя, де було розбито наполеонiвську армiю, вiдбулася 18 червня 1815 р.




82


Близько п'ятоi… – у Стендаля неточнiсть, битва пiд Ватерлоо почалася о пiв на дванадцяту.




83


Маркiтантка – торговка, яка йшла за армiею пiд час вiйськового походу.




84


Сантим – дрiбна мiдна французька монета; су – дрiбна мiдна i срiбна французька монета.




85


Тобто чарiвний кiнь Баяр, який неодноразово врятовував чотирьох Емонових синiв, героiв французькоi середньовiчноi поеми.




86


Єгерський (полк) – кiннота.




87


Ескорт – вiйськовий загiн, який супроводжуе й охороняе в дорозi високих военачальникiв.




88


Ней Мiшель (1769–1815) – найближчий соратник Наполеона, маршал, князь Московський.




89


Вахмiстр – унтер-офiцерське звання в кавалери.




90


Червонi мундири – тобто французькi солдати.




91


Кiрасир – солдат-кiннотник, який носив кiраси – металевi лати на спинi та грудях.




92


Макiавеллi Пiкколо (1469–1527) – iталiйський державний дiяч i полiтик, якому належить крилатий вислiв. «Мета виправдовуе засоби».




93


Драгуни – кiннi полки, здатнi дiяти i як пiхотинцi.




94


1 Para V. P. у Е. 15.Х.38.

Скорочена примiтка Стендаля розшифровуеться так. для Вас. Пакiто i Євгенiе (iсп.). Адресовано дочкам графинi Монтiхо, з якими Стендаль познайомився через iхнього спiльного друга вiдомого французького письменника Проспера Мерiме. Наведена дата пов'язана, мабуть, з якоюсь розповiддю Стендаля дiвчатам про вiйну, яка нагадувала пригоди Фабрiцiо в епiзодi битви пiд Ватерлоо.




95


Капрал – унтер-офiцерське звання в пiхотi.




96


Бурбони – королiвська династiя у Францii з 1589 до 1792 pp., скинута з престолу пiд час французькоi революцii 1789–1794 pp. За часiв Наполеона перебувала в емiграцii, пiсля його падiння повернулась до влади у Францii.




97


Шарлеруа – мiсто в Бельгii.




98


На славу Божу (лат.)




99


У Стендаля неточнiсть, пам'ятник видатному французькому письменниковi Франсуа Фенелону (1651–1715) у французькому мiстi Камбре було вiдкрито лише через десять рокiв пiсля битви пiд Ватерлоо.




100


Версаль – колишня резиденцiя французьких королiв за 18 км вiд Парижа.




101


Зондерс – мiстечко в Бельгii, населене фламандцями.




102


Доломан – офiцерський плащ, який носили гусари.




103


Кабрiолет – двоколiсний, найчастiше однокiнний екiпаж.




104


Ам ен – мiсто у Францii на р. Соммi.




105


Стараннями пана Пеллiко ця назва стала вiдома на всю Європу так зветься в Мiланi вулиця, де розташованi будинок полiцii i в'язниця (Прим. автора).

Пеллiко Сiльвю (1789–1854) – iталiйський письменник-карбонарiй. В примiтцi Стендаля йдеться про спогади Пеллiко «Moi в'язницi» (1833), де мiланську полiцiю часто називають за назвою вулицi, на якiй був будинок полiцii i мiстилась в'язниця.




106


Лозанна – мiсто у Швейцари.




107


Принц Пармський – тут Ранунцю-Ернесто IV, вигадана дiйова особа роману, прототипом якого був герцог Моденський Францiск IV (1779–1846). В дiйсностi на той час Парма була пiд владою Марii-Луiзи, колишньоi другоi дружини Наполеона, австрiйськоi принцеси.




108


Маеться на увазi переможне повстання жителiв iталiйського мiста Генуi проти австрiйського гнiту в груднi 1746 p., внаслiдок якого Геную було проголошено республiкою.




109


Андрiан Олександр (1797–1862) – iталiйський революцiонер, автор «Спогадiв державного в'язня» (1838).




110


Франц II (1768–1835) – австрiйський iмператор Священноi Римськоi iмперii (1792–1806) з династii Габсбургiв, один з органiзаторiв «Священного Союзу», головних керiвникiв европейськоi феодальноi реакцii в боротьбi проти революцiйноi Францii та ii впливу на iншi краiни.




111


Романьяно, де полiг Баярд. – Італiйське мiстечко на р. Сезii, де загинув французький полководець П'ер дю Террайль, синьйор де Баярд (1476–1524).




112


Нудна, нестерпна людина (iтал.)




113


Корреджо Антонiо (1489–1534) – вiдомий iталiйський художник.




114


Мiланськi жiнки, вiдомi своiми сумнiвними пригодами.




115


Тобто не читати книжок, позначених впливом революцiйних iдей. Романи великого англiйського письменника, творця европейського iсторичного роману Вальтера Скотта (1771–1832) названо як виняток через iхню вiддалену вiд сучасностi тематику або ж через консервативнi полiтичнi погляди Скотта. Але на той час iх ще не було перекладено iталiйською мовою.




116


Сан-Мiкелi Мiкеле (1484–1549) – iталiйський архiтектор i iнженер, будував фортецi навколо Парми.




117


Духiвник Шпiльберга – маються на увазi спогади Андрiана, в яких розповiдаеться про капелана фортецi Шпiльберг у Моравii (територiя нинiшньоi Чехословаччини), котрий за виконання провокаторськоi ролi при в'язнях став епископом. В авторськiй примiтцi спогади Андрiана порiвняно з творами великого римського iсторика-республiканця Публiя Корнелiя Тацiта (бл. 58 – 117).




118


Дивись цiкавi мемуари мосье Андрiана, вони втiшнi, як казка, i залишаться дли нащадкiв, як Тацiт (Прим. автора).




119


«Констiтюсьйонель» – французька лiберальна газета, заснована 1815 p., опозицiйна до монархи Бурбонiв.




120


Альф'ерi Вiтторiо (1749–1803) – видатний iталiйський поет i драматург, борець проти тиранii.




121


Данте Алiг'ерi (1265–1321) – великий iталiйський поет, автор вiдомоi поеми «Божественна комедiя».




122


Кюре – сiльський священик.




123


Маеться на увазi вiйна Наполеона з Іспанiею 1808–1813 pp.




124


Гувйон-Сен-Сiр Лоран (1764–1830) – французький маршал, брав участь у походi Наполеона в Іспанiю.




125


Невимушенiсть (iтал.)




126


Корсо – тут. вулиця в Мiланi.




127


Кассандр – дурний довiрливий дiдуган, традицiйний персонаж iталiйськоi комедii масок.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения